Розділ «32»

абріел із батьком сидів на балконі біля вершечка однієї з веж. Того ранку вони походили схилами й назбирали трохи зелених ягід із рослин, що росли на пагорбах. Метью закип’ятив води в сонячній плиті й заварив із ягід чай. Чай мав гострий цитриновий присмак, але добре смакував у холодному гірському повітрі, пронизаному яскравими сонячними променями.

Після кількох днів розмов стосунки між сином та батьком набули певної рівноваги. Вони навчилися розуміти один одного без зайвих слів, а складні емоції виражали усмішкою, поглядом. Батько нагадував Ґабріелу фігури, створені Альберто Джакометті. Цей італійський скульптор робив коня, собаку чи людину з дротів та глини, а потім повільно обрізав непотрібні деталі так, що зрештою залишалася сама основа, елементарна форма. Метью Корріґан зазнав приблизно такої трансформації. Його обличчя було худорляве й костисте, а одяг вільно теліпався на його тілі. Як і статуї Джакометті, він був скромним та невимушеним. Він позбувся марнославства та пихи, що їх носили, як броню, решта мешканців Четвертого царства.

Метью взяв чайник, вирізаний із темно-зеленого каменя, і налив чаю собі в чашку.

— Сьогодні ти якийсь серйозний.

— Я намагаюся збагнути, навіщо існують ці паралельні світи. Їх і справді лише шість?

— Звичайно ж, ні. Цей набір із шести царств є лише відображенням нашого людського світу.

— А що, як у зоряній системі Альфа Центавра існує ще якась форма життя?

— Тоді можна припустити, що ті створіння мають власний набір царств. Паралельні світи нескінченні.

— А як же боги й напівбоги? Це вони все створили?

— Вони не мають такої сили. Творець має багато імен, але Аристотель назвав його непорушним рушієм; це означає, що він — вічний та неподільний. Напівбоги з П’ятого царства — це дещо інше. Я вважаю їх «лихими янголами», тоді як «добрі янголи» колись жили отут.

— І навіщо ж добрі янголи створили це золоте місто? — спитав Ґабріел. — Хтось неспроста надав цим спорудам таку форму.

— Скажи, що ти відчув, коли пройшов крізь першу будівлю?

— Спочатку мені здалося, що то — пастка, але потім я здогадався, що вона — порожня.

— Так. Ця споруда — як величезний музей без хранителів. І без відвідувачів.

— Я позаглядав довкола, але, здається, тут немає потаємних ходів чи прихованих сходів. Тому я пройшов крізь кожну кімнату, аж поки не опинився на терасі з протилежного боку.

— А потім увійшов до другої будівлі...

— Там було те саме. І йти можна було тільки в одному напрямку.

— Ти розглядав малюнки на стінах та виставлені експонати?

— Я придивлявся до декотрих, але мені хотілося якомога швидше дістатися до наступного рівня.