Розділ «3»

вою нову зброю Голліс Вільсон ніс у гітарному футлярі, напханому пожмаканими газетами. Кілька місяців тому він попрохав Вінстона Абосу дістати йому магазинну гвинтівку з ковзно-поворотним затвором, здатну вразити ціль на відстані не менше як із сотню ярдів. Вінстон, власник крамниці музичних барабанів на Камден-маркет, скористався своїми зв’язками й роздобув Голлісу крадену «Лі-Енфілд». Такі гвинтівки використовувалися ще під час Першої світової війни; а саме цю модифікацію — «номер чотири Марк Т» з оптичним прицілом — розробили у тридцятих роках минулого століття. Голліс планував вистрелити з гвинтівки з вершечка даху і там її й кинути.

Лондонські поліцейські зазвичай звертали увагу на Вільсона, коли той ішов по тротуару або спускався до метро. Навіть у діловому костюмі з краваткою він випромінював самовпевненість, майже викличність. Гітарний футляр слугував прекрасним камуфляжем. Колись біля входу до станції в Камден-тауні Голліс утрапив у поле зору молодої жінки-поліцейського: та затримала на ньому погляд лише на кілька секунд, а потім відвернулася. То ж був звичайний музика — чорношкірий чоловік у потертій куртці, який збирався грати на розі вулиці.

Коли Голліс проходив через турнікет, гвинтівка всередині футляра перекотилася. У лондонському метро він почувався менш напружено, аніж в нью-йоркському. Вагони тут були меншими, майже затишними, а поїзд в’їжджав на станцію не з гуркотом, а з тихим шипінням.

Спочатку Голліс поїхав Північною лінією до станції «Набережна», а потім пересів на Окружну лінію. Зійшовши на станції «Темпл», він пройшовся кілька хвилин вздовж ріки, піднявся сходами на вулицю Нью-бридж. Була майже восьма вечора, більшість мешканців передмість уже повернулися з роботи до магічного мерехтіння своїх телеекранів. Як і завжди, і досі працювали самі «ішаки»: підмітали вулиці, робили жінкам манікюр і педикюр та розносили готову їжу. На їхніх обличчях відбилися спрага, змореність і непереборне бажання лягти та добряче виспатися. На рекламному щиті якась молода жінка з ентузіазмом видобувала ложкою солодкий крем із картонної упаковки. «Ви сьогодні щасливі?» — запитувала реклама, і Голліс сам собі всміхнувся. «Ні, не щасливий, — подумав він. — Але певне задоволення матиму».

За останні кілька місяців його життя круто змінилося. Він покинув Нью-Йорк, подався до західної частини Ірландії й поховав Віккі на острові Скелліг Колумба. А тиждень по тому він був уже в Берліні — взяв на руки Благословенну Матір і поніс її геть з підземного комп’ютерного центру Табули під дзеленчання сигналізації крізь дим, що курився сходовим колодязем. Коли прибула поліція, він був уже за два квартали, де і сховав тіло загиблої жінки-Арлекіна за сміттєвим контейнером. А потім зняв свою заляпану кров’ю куртку й пішов до авто, полишеного біля танцзалу на Августштрассе.

Лише сім годин по тому він спромігся повернутися до трупа і покласти його в багажник свого «мерседеса». Берлінська поліція оточила район навколо комп’ютерного центру, і Голліс помітив проблискові маячки пожежних машин та машин «швидкої допомоги». Нарешті репортерам видали офіційну версію подій: «Якийсь схиблений тип убив шістьох людей — поліція розшукує мстивого безумця».

До сходу сонця Голліс вже встиг вибратися з Берліна й зупинився в придорожньому сервісному автоцентрі біля Магдебурга. У крамничці неподалік він придбав дорожню карту, пухову ковдру та туристичну лопатку. Сидячи в ресторані автоцентру, він наминав бутерброд із джемом та запивав його чорною кавою, а неподалік час від часу позіхала офіціантка. Голлісу дуже хотілося поспати, хоча б на задньому сидінні свого авто, але він мав якомога швидше вибратися з Німеччини. Пошукові машини Табули уже курсували Інтернетом, порівнюючи його фото із зображеннями, зафіксованими спостережними камерами. Тому він мав спекатися авто і знайти притулок поза Мережею.

Але найпершим його завданням було поховати тіло. На карті Голліс знайшов місцину під назвою Штайнгудер Меер — природний парк на північний захід від Ганновера. Табличка чотирма мовами вказувала на проїзд, котрий вів до Мертвого торф’яника — низької болотистої місцевості, порослої вереском та будяками. Була майже дванадцята година буднього дня, тому поблизу було лише два-три автомобілі. Голліс проїхав кілька кілометрів ґрунтовою дорогою, а потім загорнув Благословенну Матір у ковдру й поніс її через торф’яник до купки кущів та карликових верб.

За життя благословенна Мати незмінно випромінювала несамовиту лють, яку люди відчували в першу ж мить. Але тепер ця жінка, ірландський Арлекін, лежачи на боці в неглибокій могилі, здавалася меншою, аніж він її пам’ятав, і не такою грізною. Її обличчя затуляла ковдра, та Голліс і не хотів дивитися на її очі. Кидаючи лопатою землю, він поглянув на її маленькі білі руки, стиснуті в кулаки.

Полишивши авто біля кордону з Нідерландами, Голліс сів на порон до Гарвіча, а потім дістався поїздом до Лондона. Прибувши до помешкання, схованого за магазином Вінстона Абоси, він застав там Липу, французького Арлекіна. Той сидів за кухонним столом і читав поцуплений банківський посібник із грошових переказів.

— Мандрівник повернувся.

— Ґабріел? Повернувся? А що трапилося?

— Його схопили в Першому царстві. — Липа відкоркував недопиту пляшку бургундського й налив трохи вина у склянку. — Майя врятувала його, але не змогла повернутися до цього світу.

— Та ти що?! З нею все гаразд?

— Майя не Мандрівник. Звичайна людина може здійснити перехід лише в кількох точках доступу, розкиданих по всьому світу. Древні знали, де ці точки. Але зараз більшість із них втрачені.

— І що ж із нею сталося?

— Хтозна. Симон Ламброзо й досі в церкві Марії Сіонської в Ефіопії.

Голліс розуміюче кивнув.

— Це там, де вона здійснила перехід.