Розділ «8»

андрівники мали здатність полишати свої тілесні оболонки й переходити до інших світів. Решта ж людства потребувала точки переходу, одного з кількох порталів, відомих у древні часи. Оскільки Майя не повернулася, Ґабріел мав віднайти якийсь інший спосіб повернути її назад. Кілька тижнів Симон Ламброзо вивчав у Британській бібліотеці грецькі та латинські тексти, у яких згадувалися місця пророцтва і трансформації. У цьому плані найперспективнішим регіоном був Єгипет, тому Ґабріел попросив Липу організувати поїздку до Каїра.

Джаґґеру й Роланду дали паспорт, яким Ґабріел скористався для в’їзду до Британії. Їм дали також волосся, що відповідало пробам ДНК, що їх члени Табули взяли в його будинку в Лос-Анджелесі. Двоє Вільних Рисаків подалися пороном до Кале, а потім перетнули Францію автобусами та поїздами. За допомогою інтернет-кафе та дзвінків із мобільних телефонів вони створили враження, що Ґабріел прямує до Східної Європи.

Поки Вільні Рисаки залишали фальшивий слід у різних гуртожитках та готелях, Липа приготував паспорти для Ґабріела та Симона. Коли урядовці ввели в паспорти обов’язкові радіочастотні мікросхеми, виготовлювачі фальшивих документів швидко навчилися користуватися пристроєм під назвою «скімер» для зчитування інформації з цих мікросхем. Якщо встановити скімер у дверях або, скажімо, у ліфті, то він зможе прочитати чийсь паспорт, покладений до кишені або сумки. Та Липа не став морочити собі голову скімерами, а просто підкупив готельного клерка, щоб той надав йому інформацію, здобуту цілком законним способом з ідентифікаційних приладів.

Тоді Липа зробив клоновані паспорти з мікросхемами-дублікатами. Цю інформацію можна було змінювати так, щоб людина з клонованим паспортом повністю відповідала вклеєному фото та біометричним даним. У країнах, що розвиваються, така відповідність могла бути й небездоганною: ігноруючи власну інтуїцію, імміграційні службовці зазвичай недбалим помахом руки пропускали пасажира, якщо давач показував, що з паспортом не все гаразд.

— І ким же я буду? — спитав Ґабріел у Липи.

— Молодиком на ім’я Браян Нельсон із Денвера.

— А я? — теж поцікавився Ламброзо.

— Ви стенете лікарем Маріо Феста, психологом із Рима.

Симон посміхнувся й відкинувся на спинку крісла.

— Чудово. Це мені подобається. Звичайно ж, лікар Феста певен, що перебуває під надійним захистом уряду своєї країни.

Кілька днів по тому Ґабріел, Липа та Симон вилетіли до Західної Африки, у Сенегал. В аеропорту міста Дакар Липа дав хабара, щоб місцеві чиновники ввели номери нових паспортів до світової системи моніторингу. А потім трійця швидко пересіла на літак іншої авіалінії, який вирушив нічним рейсом до Єгипту. Уранці вони взяли таксі з аеропорту до Каїра. Вони рухалися переповненими вулицями єгипетської столиці, наче в човні, що плив у лабіринті каналів із брудною водою. Водії безперервно тиснули на клаксони, а поліцейські, що мали керувати вуличним рухом, апатично стовбичили на тротуарах. Але каїрські пішоходи, що раз по раз порушували правила дорожнього руху, демонстрували граціозність та неабияку впевненість у собі: літні люди, вуличні продавці, вагітні жінки — усі вони плили крізь потік машин так, наче заздалегідь вручили свої душі Аллахові перед тим, як ступити з тротуару на проїжджу частину.

Симон сказав таксисту, щоб той відвіз їх до Міста Мертвих, що на східному березі Нілу. Колись на місці цвинтаря Карафа стояла римська фортеця Вавилон, а в п’ятнадцятому сторіччі мамлюцькі керманичі перетворили цегляно-кам’яні руїни на місце погребіння померлих. Сотні років безземельний люд будував свої хатини поміж могил, і ці імпровізовані помешкання поступово трансформувалися в чотириповерхові будинки із сіро-коричневого бетону, схожого на висушену глину.

Таксі перетнуло площу, де продавалися канарки та маленькі папужки; пташки стрибали в клітках і безтурботно цвірінькали. До авто підійшли чоловіки і стали пропонувати кавуни, черевики й лотерейні квитки, пришпилені до картонної вивіски. Жінки у вуалях ішли рука в руку крізь натовп, а з гучномовців, установлених на кожній мечеті, лунали записи із завиваннями муедзина.

Кілька разів водій збивався з дороги, але кінець-кінцем вони таки дістатися до гробниці імама аль-Шафії, мусульманського святого. Довкола місця його поховання збудували мечеть із чотирма мінаретами; немолодий служитель улаштував їм оглядини комплексу: кам’яні стіни та вицвілий зелений килим, горобці, що шугають під куполом. Пробувши в мечеті достатньо довго, щоби переконати цікавих у причині їх присутності в цьому районі, чоловіки перейшли через вулицю до кафе перед крамничкою. Кожен відвідувач сидів за маленьким столиком, а опецькуватий власник кафе носився туди-сюди зі склянками гарячого чаю, на поверхні якого плавали листочки м’яти.

Симон Ламброзо досить пристойно розмовляв арабською й мав у Каїрі ділові контакти, але як ортодоксальний юдей почувався незатишно стосовно своєї зовнішності в мусульманській країні. У готелі він накинув на себе джелабу — довгу бавовняну одежину, що приховала його потертий чорний костюм та китиці його таліт-катану — ритуальної накидки для молитви ортодоксального юдея.

Липа та Ґабріел вдягнули бавовняні штани та спортивні куртки. Ґабріелу майже подобалося мати вигляд ділової людини, але він сумнівався, що Липі вдалося добре замаскуватися, бо француз-Арлекін рухався з агресивною самовпевненістю й безперервно озирався навкруги, наче готувався до нападу. Злидарі та бездомні пси відчували небезпеку, яку він випромінював, і трималися від Липи поодаль.

Симон прибрав від вуха стільниковий телефон і зафіксував у записнику номер.

— Я щойно розмовляв із дружиною священика. Вона каже, що її чоловік начебто перебуває зараз у помешканні свого дядька.

— Але він мав зустріти нас тут.