Розділ «61»

Віккі здавалась сильною та впевненою в собі, і Майя спіймала себе на тому, що згадує несміливу побожну дівчину, до якої вона підходила в лос-анджслеському аеропорті лише кілька тижнів тому. Завдяки Мандрівникові все змінилось, усі зробили крок уперед.

— Мені треба побачити Ґабріела.

— Він повернеться за кілька хвилин.

— Допоможи мені встати, Віккі. Я не хочу лежати в ліжку.

Майя відштовхнулася ліктями від ліжка. Вона знову відчула біль, але змогла зробити так, щоб її обличчя цього не викрило. Стоячи на здоровій нозі, вона обійняла Віккі за плечі, і дівчата повільно вийшли зі спальні й пішли коридором.

З кожною зупинкою для перепочинку Віккі розповідала Майї щось нове. Коли вони втекли з дослідницького центру Вічнозеленого фонду, доктор Річардсон не давав Майї померти, доки Голліс їздив до Бостона. Зараз Річардсон на шляху до Канади. Там він оселиться у свого давнього друга з коледжу, у якого є молочна ферма на Ньюфаундленді. Голліс припаркував вантажівку в районі для бідних і залишив ключ у замку запалення. Тепер вони користувались доставним фургоном, що належить іншому парафіянинові церкви Віккі.

У пляжному будиночку були дерев’яні меблі зі шкіряною оббивкою, такі чисті й прості, і товстий східний килим. Розсувні скляні двері вели на перший поверх, і Майя попросила Віккі вивести її надвір. Коли Майя лягла в шезлонг, вона зрозуміла, як багато зусиль їй було потрібно, щоб подолати тридцять футів. Її обличчя вкрилося потом, а тіло тремтіло.

Віккі пішла назад у будинок і повернулася з ковдрою. Вона туго загорнула в ковдру Майїні ноги, і жінка-Арлекін відчула себе комфортно. Будинок звели поряд із піщаними дюнами, де росли дикі троянди, очерет і темно-зелений верес. Вітер був досить сильним, він хитав сухі стеблини трави, і Майя відчула запах океану. Самотній крячок кружляв над ними, ніби шукав місце для відпочинку.

Дерев’яні сходи вели від першого поверху до пляжу. Приплив закінчився, і Ґабріел стояв десь за п’ятсот футів на березі. Голліс сидів на піску посередині між будинком та Мандрівником. У нього на колінах було щось загорнуте в яскравий пляжний рушник, і Майя подумала, що це її дробовик. У цьому мирному самотньому прихистку не було потреби в Арлекіні. Віккі і Голліс усе влаштували без неї. Вона мала захищати Ґабріела, але це він ризикував своїм життям, виносячи її з тунелів.

Похмуре небо зливалося з сіро-зеленою водою; побачити обрій було важко. Кожна хвиля падала з заспокійливим шумом. Вода розтікалась по щільному піску й поверталась до моря. Ґабріел був у джинсах і темному бавовняному светрі. Здавалось, якщо він зробить лише один крок, його поглине ця сірість і він зникне з цього світу.

Мандрівник відвернувся від води й подивився на будинок.

— Він нас бачить, — сказала Віккі.

Майя відчувала себе дитиною, загорнутою в ковдру, але сиділа тихо, коли чоловіки покинули пляж і піднялися сходами на веранду. Ґабріел стояв біля поруччя, а Голліс усміхнувся й наблизився до неї.

— Майє! Як ти почуваєшся? Ми думали, що ти проспиш кілька днів.

— Мені дуже добре. Нам треба зв’язатися з Липою.

— Я вже це зробив в інтернет-кафе в Бостоні. Він надішле гроші на три різні адреси в Новій Англії.

— А більше він нічого не казав?

— Казав, що син Горобця зник. Думаю, Табула дізналися, що він був...

Віккі перервала розмову.

— Приготуймо каву, Голлісе.