Розділ «55»

— Де талісман мого брата? Японський меч?

У Пастуха був такий вигляд, ніби його звинуватили в крадіжці. Він вручив меч Майклові, і той поклав його братові на груди.

— Ви не зможете ізолювати його навічно, — сказав Річардсон. — У нього на шкірі з’являться виразки, як у хворих з ушкодженим спинним мозком. Його м’язи атрофуються.

Здавалось, генерала Неша роздратувало, що йому хтось заперечує.

— Я б не турбувався про це, докторе. Він залишатиметься під нашим контролем, доти, доки ми вважатимемо за потрібне.

Наступного ранку Річардсон вирішив не показуватись на людях і пішов до неврологічної лабораторії, розташованої в підвалі бібліотеки. Йому надали доступ до гри в шахи в режимі он-лайн, що була в комп’ютері дослідницького центру, і ця гра його зачарувала. Чорні й білі фігури на моніторі комп’ютера були маленькими анімованими постатями з обличчям, руками й ногами. Коли вони не рухалися по дошці, слони-єпископи читали свої католицькі требники, а лицарі, що уособлювали фігури коней, заспокоювали своїх огирів. Знуджені пішаки весь час позіхали, чухались і засинали.

Коли Річардсон звик до того, що шахові фігури живі, він перейшов до так званого другого інтерактивного рівня. На цьому рівні шахові фігури нападали одна на одну або висловлювали Річардсонові свої пропозиції. Якщо він ходив фігурою неправильно, вона сперечалася з ним з приводу стратегії, а потім неохоче рухалась на іншу клітину. На третьому інтерактивному рівні Річардсонові не треба було нічого робити, лише спостерігати. Фігури рухалися самі: сильніші вбивали слабших, б’ючи їх булавами чи мечами.

— Старанно працюєте, докторе?

Річардсон оглянувся й побачив, що в дверях стоїть Натан Бун.

— Ні, я лише трохи пограв у комп’ютерні шахи.

— Добре. — Бун підійшов до лабораторного столу. — Нам усім треба безупинно розв’язувати якісь складні завдання. Тоді наш розум завжди напоготові.

Бун сів за стіл з іншого краю. Якби хтось зазирнув до кімнати, він би подумав, що це двоє колег обговорюють якесь наукове питання.

— Отже, як у вас справи, докторе? Ми якийсь час не спілкувались.

Доктор Річардсон поглянув на екран комп’ютера. Шахові фігури розмовляли між собою, чекаючи нагоди напасти. Річардсонові стало цікаво, чи вважали себе фігури справжніми. Мабуть, вони молились, мріяли й насолоджувались своїми маленькими перемогами, не знаючи, що він ними керує.

— Мені... мені б хотілося повернутись додому.

— Ми це розуміємо. — Бун співчутливо всміхнувся. — З часом ви зможете повернутись до своєї викладацької роботи, але зараз ви потрібні нашому персоналові. Мені сказали, що ви були тут минулої ночі, коли привезли Ґабріела Корріґана.

— Я лише оглянув його, ось і все. Він ще живий?

— Так. Він тут, він живий, і тепер ми можемо з ним працювати. Це ставить перед нами досить унікальну проблему — як можна замкнути Мандрівника в кімнаті? За словами Майкла, якщо міцно зв’язати Мандрівника паском, він не зможе вирватися з тіла. Але це викличе фізичні ускладнення.

— Саме так. Я казав про це генералові Нешу.

Бун нахилився вперед і стукнув по клавіші ноутбука. Шахова гра з усіма персонажами зникла.