Розділ «41»

— Майже. А потім я більше не міг у ньому залишитись.

— Для всього цього потрібен час. Іди зі мною. І візьми з собою меч.

Ґабріел вийшов за Софією з головного тунелю. Він не знав, як довго спав. Чи зараз ранок, чи ще ніч? Він помітив, що лампочки увесь час змінюються. За вісім футів над ними вітер шелестів листями юки та штовхав крила вітряка. Іноді вітер дужчав, і лампочки засвічувались яскравіше. Коли вітер стихав, електрика надходила тільки з батареї, і нитки лампочок світились темно-помаранчевим кольором, як останні червоні вуглинки в багатті.

— Я хочу, щоб ти попрацював над сімнадцятою стежкою. Ти приніс із собою меч, і тому це здається мені хорошою ідеєю. Цю стежку винайшли японці або китайці, які належали до якоїсь культури мечів. Вона навчає тебе зосереджувати думки, не думаючи.

Вони зупинились у кінці тунелю, і Софія вказала на невеличку калюжку води на поржавілих сталевих плитах.

— Ходімо сюди...

— Що мені робити?

— Подивись угору, Ґабріеле. Просто вгору.

Юнак підвів голову й побачив краплю води, що з’являлась на одному з зігнутих брусів над ними. За три секунди крапля впала з бруса й хлюпнула на сталь перед ним.

— Вийми меч із піхов і розріж краплю, коли вона буде на пів-шляху до землі.

Ґабріел на секунду подумав, що Софія дражнить його нездійсненним завданням, але вона не жартувала. Він витяг нефритового меча. Його відполіроване лезо виблискувало в сутінках. Тримаючи зброю обома руками, він устав у позицію бійця кендо й чекав нагоди, щоб атакувати. Крапля над ним збільшилась, затремтіла й упала. Він змахнув мечем і схибив.

— Не розраховуй часу, — сказала Софія. — Просто будь напоготові.

Керманичка залишила його на самоті під брусом. З’являлась нова крапля води. За дві секунди вона впаде. Одна секунда. Зараз. Крапля впала, і хлопець змахнув мечем з надією та бажанням.