Розділ «2»

Клацнув електричний замок, і Бун увійшов першим. Татуйований росіянин був там. Він тримав рушник для посуду, і в нього був дуже здивований вигляд. Бун підняв автомат і вистрілив із близької відстані. Дев’ятиміліметрова куля вдарила росіянина в груди ніби кулаком, і його відкинуло назад.

Щоб одержати додаткову винагороду за наступне вбивство, угорець оббіг навкруги пересувної стіни, яка розділяла кімнату. Бун, почувши пронизливий крик здорованя, побіг уперед, а Лутка й серб — за ним. У кухні угорець лежав обличчям на колінах Шипа, його ноги були на підлозі, а плечі застряли між ручками інвалідного візка. Шип намагався відштовхнути тіло та схопити свого меча.

— Тримайте його за руки, — наказував Бун. — Ідіть сюди! Зробіть це!

Серб і Лутка схопили Шипа за руки, стримуючи його. По інвалідному візку струменем текла кров. Коли Бун відсунув угорця, то побачив, що з нижньої частини горла вбитого стирчить руків’я ножа для кидання. Шип убив угорця ножем, але той упав уперед і повалився всією своєю вагою на інвалідний візок.

— Відійдіть назад. Відсуньте його ось туди, — сказав Бун. — Обережно. Не забрудніть черевики кров’ю.

Він вийняв пластикові фіксувальні паски та зв’язав руки й ноги Шипа. Закінчивши, Бун відійшов назад і подивився на Арлекіна-інваліда. Шип був переможений, але дивився на нього, як завжди, гордо та зухвало.

— Радий тебе бачити, Шипе. Я Натан Бун. Два роки тому в Пакистані я упустив тебе. Тоді швидко смеркло, чи не так?

— Я не розмовляю з найманцями Табула, — спокійно сказав Шип. Бун і раніше чув голос цього Арлекіна на записах телефонних розмов. Насправді він виявився ще глибшим і бентежнішим.

Бун оглянув кімнату.

— Мені подобається твоє житло, Шипе. Справді. Чисте і просте. Кольори підібрані зі смаком. Ти не захаращував своєї оселі мотлохом, а залишився мінімалістом.

— Якщо ти хочеш убити мене, роби свою справу. Не гай часу на порожні балачки.

Бун підійшов до Лутки й серба. Вони тягли тіло угорця до вітальні.

— Тривала війна скінчилася. Мандрівники зникли, а Арлекіни переможені. Я міг би вбити тебе зараз же, але мені потрібна твоя допомога, щоб закінчити свою роботу.

— Я нікого не викрию.

— Допоможи мені, і ми дозволимо Майї жити звичайним життям. А якщо ні, вона помре дуже неприємною смертю. Мої найманці два дні ґвалтували ту китаянку-Арлекіна, коли ми схопили її в Пакистані. Їм подобалось, що вона боролася й відбивалась. Думаю, місцеві жінки в таких ситуаціях просто здаються.

Шип і далі мовчав, і Бунові стало цікаво, чи обдумував він його пропозицію. Чи любить він свою дочку? Чи здатні Арлекіни на таке почуття? Шип намагався розірвати фіксувальні паски, напружуючи м’язи рук. Він здався й важко опустився в інвалідний візок.

Бун увімкнув радіонавушники та сказав у мікрофон:

— Містере Гаркнесс, несіть матеріали нагору. Територія безпечна.

Серб і Лутка витягли Шипа з інвалідного візка, віднесли його до спальні та кинули на підлогу. За кілька хвилин з’явився Гаркнесс, який ледь давав собі раду з громіздкою скринею. Це був мовчазний англієць, старший за віком, але Бунові було важко сидіти поруч із ним у ресторані. У жовтих зубах і блідому кольорі обличчя Гаркнесса було щось таке, що наштовхувало на думку про смерть і розкладання.

— Я знаю, про що мрієте ви, Арлекіни. Горда смерть. Адже так ви це називаєте? Я можу влаштувати це для тебе — благородну смерть, яка б додала гідності останнім хвилинам твого життя. Але тобі доведеться дати щось мені. Розкажи, як знайти двох твоїх приятелів, Липу та Благословенну Матір. Якщо ні, на тебе чекає щось особливо принизливе...