Розділ «Тема 32. РІЗНОМАНІТНІСТЬ РОСЛИН. ВИЩІ СПОРОВІ РОСЛИНИ. МОХОПОДІБНІ»

Вищі спорові рослини з виходом на сушу розвивалися в двох напрямках. У мохоподібних гаметофіт зазнає прогресивного розвитку, а спорофіт займає підлегле становище. Мохоподібні порівняно погано пристосовані до життя на суходолі, тому вони здебільшого прив'язані до сирих, затінених місць і мають невеликі розміри. Тканини й органи у них розвинені слабко або взагалі відсутні.

Для іншої групи, куди входять плауноподібні, хвощеподібні, папоротеподібні, характерна тенденція до переваги і вдосконалення спорофіту при одночасному спрощенні гаметофіту. У цієї групи вищих спорових рослин вже з'являються провідні тканини, які виконують дві важливих функції. По-перше, вони утворюють транспортну систему, яка здійснює переміщення поживних речовин та води по всьому тілу, і, по-друге, тіло рослини отримує внутрішню опору, оскільки клітини цих тканин мають велику міцність і жорсткість. Удосконалюються й інші тканини, які активно фотосинтезують, здійснюють надійний захист і зв'язок із середовищем. Усе це дозволяє цій групі вищих спорових рослин, які називають судинними, досягати більших розмірів і краще пристосуватися до умов середовища. Таким чином, сформованість тканин, особливо провідних, є основною причиною того, яке із поколінь займає панівне становище, а яке – підлегле.

Отже, особливості вищих спорових рослин тим чи іншим чином пов'язане із чергуванням поколінь.

Загальна характеристика будови й життєдіяльності представників відділу Мохоподібні

Мохоподібні (Briophyta) – це відділ вищих спорових рослин, у життєвому циклі яких переважає статеве покоління. Відділ Мохоподібні об'єднує близько 35 тис. видів. Наука про мохи називається бріологія.

Мохоподібні – це невисокі, трав'янисті, у переважній більшості багаторічні рослини, які є найбільш примітивними з вищих рослин, про що свідчить їхня подібність із водоростями. Основними ознаками, які зближують їх із водоростями, є:

а) залежність запліднення від води;

б) відсутність ксилеми і флоеми;

в) наявність ризоїдів;

г) сланева будова тіла.

Під час проростання спор у

мохів розвивається зелена нитка – протонема, яка нагадує нитчасту водорість. Водночас мохоподібні є вищими споровими рослинами, які мають ознаки пристосування до життя на суходолі.

У них з'явилися покривні й основні тканини, прості за будовою стебло і листки. Для мохоподібних характерне чергування поколінь, але, на відміну від інших вищих спорових рослин, у їхньому циклі відтворення гаметофіт переважає над спорофітом.

Доросла рослина, яка представляє статеве покоління, має сланеву або листостеблову будову і прикріплюється до ґрунту за допомогою відростків нижньої частини стебла – ризоїдів. Нестатеве покоління формується на верхівці материнської рослини, від якої отримує поживні речовини, і тому розвиток спорофіта як самостійного організму не відбувається. Спорофіт, який у мохоподібних називається спорогоном, складається, зазвичай, із ніжки і коробочки, у якій утворюються спори. Саме завдяки домінуванню гаметофіта мохоподібні розглядаються як самостійна гілка в історичному розвитку вищих рослин. У мохоподібних дуже добре розвинене вегетативне розмноження, яке можна розділити на два види залежно від участі в ньому самої рослини: 1) розмноження частинами тіла – фрагментами стебел, бруньками, гілочками, листочками, частинами протонеми; 2) спеціалізованими утворами розмноження – вивідковими тільцями, які можуть формуватися на будь-яких частинах рослини. Для окремих видів мохів вегетативне розмноження є одним із найважливіших способів виживання. Наприклад, у сарконеурума льодяного, який мешкає в Антарктиді, вегетативне розмноження відбувається частинками тіла, які поширюють на своїх лапках та пір'ї пінгвіни.

Отже, найзагальнішими ознаками мохоподібних є проста будова тканин і органів та переважання в життєвому циклі гаметофітного покоління.

Життєвий цикл розвитку зозулиного льону: 1 – спора; 2 – протонема; 3 – антеридії; 4 – чоловічий гомеофіт; 5 – жіночий гаметофіт; 6 – архегонії; 7 – яйцеклітина; 8 – сперматозоїд; 9 – зигота; 10 – спорофіт

Різноманітність мохоподібних

Мохоподібні поширені по всій земній кулі у всіх кліматичних поясах, однак найбільша їх різноманітність зосереджена в регіонах з помірним та холодним кліматом. Для існування на суходолі у мохоподібних є багато пристосувань. Вони можуть вбирати вологу всією поверхнею тіла, здійснювати фотосинтез за будь-яких умов, висихати, залишаючись при цьому живими тощо. Мохоподібні дуже чутливі до нестачі води, оскільки не адаптовані до регуляції випаровування, тому в переважній більшості пов'язані з вологими місцями. Як правило, вони живуть у лісах. У лісах помірного поясу мохоподібні оселяються на землі, каменях, гнилих пеньках, стовбурах дерев, у тропічних лісах – майже всі мохи є епіфітами. Є мохи, які живуть у воді (наприклад, сфагнові мохи, річчія, фонтіналіс).

Відділ Мохоподібні включає три класи: Антоцерові, Печіночники і Листостеблові мохи. Антоцерові – це сланеві рослини, які мають дихотомічно розгалужений і просто побудований пластинчастий талом у вигляді розетки діаметром 1-3 см. Клітини талому майже всі однакові, тобто не диференційовані на окремі тканини і органи. Вони містять здебільшого по одному пластинчатому хлоропласту з піреноїдом. Це ознака примітивної будови. Типовим представником класу Антоцерові є антоцерос крапчастий. Ця рослина цікава тим, що її слань має слизисті порожнини, у яких поселяються ціанобактерії з роду Носток.

Печіночники – це сланеві рослини, у яких тіло гаметофіта сплющене, листоподібне, галузиться дихотомічно. Найбільш відомі представники класу Печіночники належать до роду Маршанція. Маршанція мінлива (печіночник звичайний) це вид, який названий на честь французького ботаніка Н. Маршана, зустрічається там, де ніколи не буває сухо: на березі річок, у болотистих місцях, на вогких скелях, зрубах старих колодязів, стінах сільських хат тощо. Ці рослини мають пластинчасту слань темно-зеленого кольору до 10 см завдовжки, на поверхні якої можна побачити вирости-підставки для статевого розмноження і виводкові корзинки для вегетативного розмноження.