Розділ «86»

– Не знаю, – видихнув Нік.

Віктор замислився. Він знову сидів біля ілюмінатора і, відвернувшись од Ніка, втупився в легкі хмари, що прикривали Італію від його погляду.

В аеропорту Ларнаки світило сонце. У бетонному залі з невисокою стелею гучно працювали кондиціонери.

Вийшовши з будівлі аеропорту, Георгій повів усіх до довгого чорного лімузина. Біля лімузина стояв араб у чорних штанах і білій сорочці. Він розмовляв із кимось по мобільному. Побачивши Георгія, що наближається, він заусміхався, сказав щось наприкінці в трубку і засунув мобільний у нагрудну кишеню сорочки.

Привітавшись із Георгієм і Рефатом, араб відчинив дверці лімузина.

Машина зсередини була схожа на розкішний мікроавтобус – три ряди пасажирських сидінь на такій відстані одне від одного, що можна було спокійно простягати ноги.

Їхали вони близько години.

– Захарія тут? – запитав Рефат у араба.

– Тут, тут, – відповів той. – Він уже чекає.

– А новини отримали? – поцікавився Георгій.

– Не знаю… Я сюди прямо із складу їхав…

У машині задзвонив телефон, і араб підняв важку трубку автомобільного апарата. Говорив з кимось арабською.

В’їхали в Лімасол. Обабіч дороги з’явилися непоказні залізобетонні коробки з пласкими дахами, з яких стирчали антени і необрізане пруття арматури.

– Що це тут спорудили? – здивовано запитав Георгій, дивлячись на висотну вежу якоїсь новобудови.

– А, це банк буде, – відповів араб. – Банк і офіси…

Хвилин через десять лімузин зупинився біля трохи обшарпаної семиповерхової будівлі.

– Посидьте поки що тут! – обернувшись, сказав Ніку й Віктору Георгій.

Георгій і Рефат вийшли з машини. Араб провів їх до входу в будівлю, потім повернувся.

– Їсти хочете? – запитав він і тут же відчинив дверці. – Виходьте, перекусимо!

Він підвів їх до маленької забігайлівки на першому поверсі сусіднього будинку. За прилавком стояв грек у білій, давно не праній кухарській куртці.