Розділ «80»

Віктор заховав мобільний у кишеню. Спіймав на собі через дзеркальце над лобовим склом холодний погляд водія.

Заїхали на платну стоянку. Вийшли разом. Водій узяв із рук Віктора сумку.

– Пройдете через службовий, – говорив на ходу, не обертаючись, водій. – Паспорт тримайте для французів. Тут не показуватимемо.

– Як не показуватимемо? Чому?

– Щоб по комп’ютеру не видно було, що ви покинули Україну. Зрозуміло?

Віктору було незрозуміло, але він кивнув. Водій не здавався йому людиною, від якої можна було почути якесь зрозуміле пояснення.

Пройшли на новий лівий термінал, там пірнули в непримітні двері, за якими стояв охоронець у звичному камуфляжі. Охоронець кивнув водієві й показав поглядом ліворуч, на коридор. Вони пройшли довгим коридором і вийшли на льотне поле. Водій глянув на годинник, потім, уже не звертаючи уваги на Віктора, роззирнувся уважно навсібіч. Зупинив погляд на автобусі, що під’їхав до виходу на посадку з головного терміналу. До автобуса вийшли декілька пасажирів.

Водій простягнув Вікторові посадочний талончик-обрізок із позначкою ряду та місця. Кивнув на автобус.

Віктор заквапився, не оглядаючись і відчуваючи наростання хвилювання. Вже з вікна автобуса подивився на лівий термінал, де щойно стояв разом із водієм таксі. Там нікого не було.

Подивився на посадочний талончик. Подумав: а де ж зворотний квиток? У руках відчув холод.

Автобус повільно їхав до сріблястого «боїнга».

Віктор піднявся по трапу, стюардеса, поглянувши на його посадочний талончик, указала на місце.

Віктору стало ще холодніше. Засунувши сумку під ноги, він виглядав у ілюмінатор. Тільки тепер до нього почав доходити сенс сказаного Георгієм. Просочування інформації про Миколу Ценського в будь-якому разі було чимось на зразок приманки на порозі пастки, в яку мав потрапити він, Віктор. Але в тій можливій пастці він збирався діяти, збирався змагатися, пограти в гру «хто кого з’їсть», незважаючи на те, що був явним новачком у цій грі. Тепер він уже сидів у літаку і знав, що супротивниками було зроблено складний і досить грубий хід – крадіжка двох величезних контейнерів, у одному з яких разом із апаратурою спостереження перебували двоє його товаришів. Такий хід був таким же радикальним, як може бути радикальним звичайне вбивство. А значить, якщо і вказівку «зловити і знешкодити» Ценського, вказівку, що практично підказала місцезнаходження цієї людини, було передано тими ж, хто мав відношення до зникнення контейнерів, – то від них і в Парижі можна було чекати чого завгодно. У принципі, для них майже однаково небажаними були і Микола Ценський, що вийшов на слід небезпечно великих грошей, і Віктор Слуцький, що заважав їм у Києві.

Літак розвернувся, вирулив на злітну. Стюардеси пройшлися по рядах, перевіряючи пристебнутість ременів. Розгін. Відрив. Додатковий тягар у грудях.

Виглянув в ілюмінатор. Земля різко йшла вниз і назад. Відчулося незбагненне полегшення. У Віктора вирвалося зітхання, яким зазвичай людина відрізує від себе минуле, зітхання надії на майбутнє. Він окинув поглядом салон літака, обличчя пасажирів і несподівано зупинив свій погляд на чоловікові, що дивився просто йому в вічі. Вони немов уперлися поглядами один в одного.

Чоловікові було років сорок, худорляве обличчя і родимка на правій щоці розміром із квасолину. Урешті-решт він відвернувся. Але спокій до Віктора впродовж польоту більше не повертався. У аеропорту Шарля де Голля він без заминки пройшов паспортний контроль і на відміну від інших пасажирів, що чекали багаж, пройшов одразу до виходу в залу прильоту.

Напрям пасажирів, що виходили, було спрямовано вздовж двох хромованих огорож.

Віктор одразу помітив молоду жінку, що тримала над головою картонку із написом «Sluzky». Він підійшов до неї. Вона привіталася по-російськи і повела за собою без зайвих слів. Пройшли на автостоянку, де вона, відчинивши для нього дверці темно-зеленого «фольксвагена-жука», сама сіла за кермо.

– Я вас відвезу в готель, – сказала вона ввічливим формальним тоном. – Там, – вона кивнула на заднє сидіння, – портфель для вас. У нім усе, що потрібно, і гроші…

Готель називався «Етуаль де Ґальєні». Номер був одномісний, скромний, але затишний. Молода жінка попрощалась і зникла, залишивши його самого. Щоправда, тепер біля письмового столика стояв іще нерозкритий портфель. Віктор зачинив двері. Насамперед витягнув звідти велюровий мішечок, в якому лежав пістолет «беретта» й одна обойма до нього. Цей сюрприз викликав у Віктора на обличчі гірку посмішку. Затим Віктор витягнув із портфеля конверт із пачкою франків, мапу Парижа та путівник по місту російською мовою, фотографію Миколи Ценського на тлі представництва «Аерофлоту» та ще одну фотографію відрізку паризької вулиці з хрестиком, зробленим кульковою авторучкою на вікні другого поверху. На фотографії прочитувалась і назва вулиці, й номер будинку.