Розділ «7»

Мабуть, на обличчя Ніка набіг винуватий вираз, тому що полковник усміхнувся, махнув рукою. Потім підвівся з-за столу.

– Нічого-нічого, – сказав він. – Я зараз іще замовлю.

Місяць уже пожовк і висів просто над терасою. Прийшла ще одна пара відвідувачів, але вони з келихами в руках стали біля бортика й дивилися тепер на річку. Атмосфера була сповнена романтики.

– Привезете дружину, приведете сюди, теж ось так постоїте, – кивнув на них Іван Львович. – Дуже душевно. Мені, старому, вже не до місячного сяйва. Хоча по сто грамів я ще можу.

Нік підніс свою склянку до рота, відпив небагато. І раптом неголосна трель продзвеніла десь зовсім поряд. Він озирнувся на всі боки, не розуміючи, звідки вона долинає. Потім побачив, як Іван Львович дістав із кишені мобільний телефон, підніс до вуха. Сказав у трубку «зараз» і, підвівшись, одійшов убік.

– Так, слухаю… так… – долинав до Ніка голос полковника. – Добре… зараз двадцять одна сорок п’ять. Зрозумів.

Повернувшись за стіл, Іван Львович насамперед кинув собі в рот кружальце лимона. Потім заховав мобільний у бокову кишеню. Зробив ковток горілки і тільки після цього подивився на Ніка.

– Оберти набираються, – мовив він якось утомлено. – Куди поспішати? Ця молодь, за нею не вженешся! Гаразд. Через півгодини поїдемо в місто.

– Навіщо? – запитав Нік і тут же отримав у відповідь суворий і холодний погляд, що наче промовляв: «Накази не обговорюють».

Полковник подивився на годинник. Кинув собі в рот іще одне кружальце лимона.

– Ти кіно любиш? – запитав він раптом більш-менш доброзичливо.

– Люблю.

– Ну так побачиш.