Розділ «71»

До десятої ранку, пройшовшись по кількох бульварах і вуличках прохолодного, але привітного Парижа, Нік знайшов дешевий готель і, залишивши свій зелений німецький паспорт у заспаної товстухи, за спиною якої висіла дошка з ключами незайнятих номерів, піднявся по розсохлих дерев’яних сходах на п’ятий поверх.

Номер був схожий на комірчину. Ця комірчина-«вагончик» упиралася в маленьке віконце, що виходило на вузьку вуличку. Ліворуч ліжко, праворуч – упритул до стіни – столик. Стілець стояв у кутку біля вікна. Якби поставити його до столу, то пройти між столом і ліжком було б неможливо. Але ціна відповідала якості. Що ще могло коштувати сто франків за день, і ця сума включала ще й сніданок!

Нік приліг на ліжко. На вулиці засигналила машина, і тут же, як у селах, де гавкіт одного собаки підхоплюється іншими, після першого сигналу на різні голоси засигналили інші автомобілі. Нік виглянув у вікно.

Вуличка була з одностороннім рухом. На протилежному боці на других поверхах вузьких будинків розташовувалися швацькі міні-фабрики, а на перших – оптові магазинчики. Життя на вуличці вирувало і не лише сигналами машин. Дві невеликі криті вантажівки застопорили рух, і водії легковичок, що потрапили в цю пастку, нервувались і без кінця сигналили. А тим часом обидві вантажівки «затоварювались» упакованою в блискучий целофан продукцією двох сусідніх швейних фабрик. І ті, що вантажили продукцію, і ті, що стояли поруч, були арабами.

Нік знову приліг, подумавши, що і вуличний гамір, мабуть, входить у вартість цього номера.

Подрімавши до обіду, він спустився вниз. Узяв у готелі безкоштовну карту Парижа і вийшов на вуличку.

Тепер черговий мікроавтобус завантажувався біля іншого оптового магазинчика, а машини, застряглі за ним, нетерпляче сигналили. Ніку кинулось у вічі, що практично на всіх машинах виднілися вм’ятини та подряпини.

Записавши адресу готелю – 49 рю де Клерí, – Нік побрів проти автомобільної течії цієї односторонньої вулиці.

Вийшов на Сен-Дені, потім на бульвар Магента. Дістався Східного вокзалу, де зайшов у бюро туристичної інформації. У бюро взяв адресу й телефон представництва «Аерофлоту». Там же, на Східному вокзалі, підобідав у «МакДоналдсі».

У кіоску на вулиці побачив серед десятків газет «Известия» і «Киевские ведомости». Купив «Ведомости» й усівся на найближчу лавку.

Новини з України нічим не тішили. Шахтарі пікетували парламент, вимагаючи зарплати за останній рік, в уряді замінювали одних корумпованих міністрів іншими, на вулицях тривала партизанська війна мафіозних структур із убитими і пораненими, на похорон депутата парламенту з’їхались «авторитети» з усієї України… Тільки одна газетна новина пожвавила Ніка – він прочитав, що в парламенті обговорювалося питання про фінансування створюваного Федерального бюро України, на чолі якого стояв якийсь генерал Голобородько.

Нік зітхнув і замислився. Життя тривало, і він усе-таки вийшов на слід цих грошей. Вийшов сам, без напарника і без інструкторів, із якими можна було б порадитися. Звичайно, у нього мало шансів самотужки дістатися до цих грошей, але хто знає? В усякому разі, якби на нього вийшов Іван Львович або хтось із його колег, він би вже точно показав їм, де шукати гроші.

Ближче до вечора, нагулявшись по Парижу і трохи освоївшись, Нік приїхав на Єлисейські Поля, де було розташоване представництво «Аерофлоту». За його високими скляними вітринами ще тривала робота. Пройшовшись повільно вздовж вітрин, Нік нарахував серед співробітників п’ять чоловіків, кожен із яких міг виявитися П’єром, про якого згадував Вайнберг.

У кожного на грудях форменого піджака висів значок із прізвищем. Помітивши це, Нік зайшов усередину. Пройшовся по залі, удаючи, що розглядає приклеєні оголошення про сезонні та інші знижки на квитки. Встиг пройти повз кожного з п’ятьох чоловіків і прочитати їхні імена та прізвища. Жодного П’єра серед них не було. Нік вийшов на вулицю.

Зупинився замислено перед вітриною представництва. Побачив, як у залу із внутрішніх дверей зайшов солідний чоловік, наблизився до одного з клерків і передав йому пачку якихось паперів.

«Скільки там іще людей працює?» – замислився Нік.

Повільно попрямував уздовж вулиці. Зупинився на мить перед яскравою рекламою кінотеатру. Подивився на афіші. Впала у вічі одна – фільм «Приятель небіжчика», Україна-Франція. Назва Нікові сподобалась, але йти в кіно настрою не було. Насправді вже хотілося попоїсти й відпочити.