Розділ «4»

– У мене в роду теж письменник був. По батьківській лінії. Я до пуття з родацтвом так і не розібрався. Сергєєв-Ценський.

– Та ну! Значить, не даремно вас сюди занесло! Він же, здається, в Криму жив, на Україні!

Зайшли в будинок. Відразу потрапили до просторої кухні зі старовинним шкіряним диваном із роздутим пружинним сидінням і високою дерев’яною спинкою, що закінчувалася дзеркалом.

Перед диваном стояв довгий сосновий стіл.

– Сідайте! – кивнув рибалка. – Я зараз.

Нік усівся, провів долонею по гладенькій стільниці.

– Це теж моя робота, – озирнувшись сказав рибалка.

Він запалив плиту. Задзижчала кавомолка в його руках. По дерев’яних сходах спустилася сонна жінка в нічній сорочці. Спустилася, втупилася розгубленим поглядом у Ніка, потім у хазяїна.

– Валю, ти що, не сам? Ой! – Вона хутко подалася нагору і хвилин через п’ять спустилася вже в халаті.

– Це моя дружина – Світлана. А я – Валентин.

– Нік, – відрекомендувався гість. – Даруйте, я не хотів вас обтяжувати.

– Я його на каву покликав, – пояснив Валентин своїй дружині. – З Душанбе приїхав…

– Мені теж кави, – попрохала Світлана.

«Красива жінка», – подумав Нік, дивлячись на дружину Валентина. Витончена, висока, великоока. Щось аристократичне в ній є.

Згадав про свою Таню. Вона теж була вродлива, але її краса була приземлена, селянська. Це не гірше і не краще. Це просто дві різні краси…

Потім вони сиділи за сосновим столом. Світлана пила каву й терла очі. Позіхала.

– Ми учора лягли пізно, – пояснив Валентин. – Друзі з Києва приїжджали. До другої сиділи, пили. Я, коли вип’ю, прокидаюсь о п’ятій – о пів на шосту. І все. Тому – відразу на річку з вудкою.

– Скільки сьогодні наловив? – поцікавилась дружина.

– Сім краснопірок.

Вона посміхнулася.