Розділ «22»

Віктор одійшов убік. Жінка все ще свердлила його здивованим поглядом.

А він і сам був у нерозумінні. З одного боку, це було схоже на помилку, але помилка ця, заощадивши йому чотириста тисяч рублів, зробила когось біднішим на цю ж суму. Залишалося тільки сподіватися, що той, хто помилився, в результаті не накладе на себе руки.

Віктор усміхнувся. Інше пояснення йому на думку не спадало, адже в Москві він нікого не знав, ніколи тут до цього не був і навіть зустрітися ні з ким не зміг.

Він сходив на вокзал, залишив сумку в комірці автоматичної камери схову. У вокзальному газетному кіоску купив іще десяток телефонних жетонів і пішов бродити по білокам’яній, регулярно зупиняючись перед міськими таксофонами. Жетони потихеньку танули, завдяки ввімкненому автовідповідачу Івіна. Дзвінки двом іншим поки що були безкоштовними.

Утомившись, Віктор під восьму вечора повернувся на вокзал. Із нульовим результатом, якщо не брати до уваги обіду в непоказному кафе на старому Арбаті, вартістю в половину заощадженої на готелі суми.

Накупив у дорогу московських газет, випив вокзальної розчинної кави. Забрав сумку з камери схову і поплентався потихеньку на платформу, від якої мав відходити його потяг.

Потяг тільки-но подали. Провідник найближчого вагона обтирав ганчіркою вертикальну ручку біля дверей.

Вагон Віктора ще стояв зачиненим. Віктор опустив сумку біля ніг і терпляче чекав. Йому хотілося якнайскоріше покинути цю платформу, це місто. Відштовхнутися від нього залізними колесами потяга й покотити додому, до дружини Ірини, до малої, до нічного кухонного вікна та нерухомості світу, що завмерла за його склом. Настрій був кепський. Шкода було згаяного часу, було заздалегідь соромно за даремність поїздки, яку він сам придумав. Навіть перед невидимим Георгієм було заздалегідь соромно. Він, напевно, прочитає йому ще одну лекцію з мобільного. У нього непогано виходить. І спробуй запереч людині, якої ніколи у вічі не бачив і у якої голос доброго, але суворого петеушного майстра!

Двері у вагон нарешті відчинилися. По сходинках із ганчіркою в руці спустилася товста провідниця-блондинка. Один раз пройшлася ганчіркою по ручці й кинула ганчірку в тамбур. Обернулася лицем до Віктора.

Віктор дістав квиток, простягнув.

Вона, поглянувши, відразу засунула квиток у шкіряну книжечку з кишеньками.

– Займайте своє місце!

Віктор із полегшенням зайшов у купе. Всівся біля брудного, давно не митого вікна, крізь яке навряд чи можна було щось розгледіти. Хіба що розрізнити: день там за вікном чи ніч.

У вагоні було неприродно тихо. Потяг відходив через двадцять п’ять хвилин.

Віктор думав спочатку перевдягнутися в спортивний костюм, який лежав у сумці, але вирішив почекати. Ліньки було рухатися.

І раптом він почув кроки по вагонному коридору, поспішні, цілеспрямовані.

У відкритому отворі дверей його купе зупинився високий світловолосий чоловік років сорока. Чорні штани й темно-зелена сорочка з довгими рукавами. Подивився на Віктора привітно, всміхаючись.

– Віктор Семенович?

– Так, – Віктор кивнув.

– Що ж ви вже від’їжджаєте? Ви ж приїхали поговорити з деким… Ходімо, машина чекає…