Розділ «19»

У Познані Нік подзвонив Возняку просто з вокзалу. Той попросив почекати його на вулиці перед входом, поряд із стоянкою таксі. Дивно, що Возняк навіть не запитав, які вони на вигляд, наче був упевнений, що впізнає їх.

Грілися вони на сонечку перед вокзалом добрі півгодини, перш ніж поруч, на стоянці таксі, загальмував старенький синій «мерседес». Водій, кремезний кругловидий чоловік років п’ятдесяти в яскравій літній сорочці з коротким рукавом, перегнувся через переднє пасажирське сидіння, опустив у дверцях скло і крикнув їм: «Сідайте!»

Вони їхали вулицями незнайомого міста, сидячи на задньому сидінні. Дивилися кожний у своє віконце, а водій, раз у раз підрівнюючи внутрішнє оглядове дзеркальце, поглядав на них, на двох одягнених в однакові джинсові костюми молодих людей. Поглядав він на них напружено, про щось роздумуючи. Час від часу на його губах з’являлася скептична напівпосмішка, яку він тут же ховав, ніби вона виникала проти його волі.

Під’їхали до маленького кафе на околиці міста.

– Ходімо перекусимо, – запросив водій «мерседеса».

У кафе він щось замовив по-польськи. До їх столика негайно підбіг бармен, поставив три пляшки пива, три салати, перепитав щось у Олександра Возняка й відійшов убік.

Пили пиво. Возняк розпитував про Київ. Відповідав йому в основному Сергій. Ніку особливо говорити було ні про що. Що він у Києві бачив? Будиночок на двадцять шостому кілометрі якогось шосе, набережну Дніпра та вечірні вулиці, по яких його возили на шикарній машині.

Сахно несподівано виявився балакучим і розповідав Возняку про нові магазини, ресторани. Показав він йому й нову українську валюту – Возняк із цікавістю розглянув декілька купюр, потім повернув їх.

Бармен приніс бігус – свинину з капустою.

Коли попоїли, продовжуючи нічого не значущу розмову, Возняк узяв іще по пиву. Потім запропонував Сахнові польської горілки. Сергій зрадів.

Возняк сам підійшов до стійки бару, взяв скляночку горілки та блюдце з нарізаним солоним огірочком і поставив на столик у протилежному кутку кафе.

– Вибач, Сергію, – він показав поглядом на той столик. – Нам потрібно з Ніком переговорити, а ти поки що там посидь!

Сахно без усякої образи підвівся й пішов до столика з горілкою. А Олександр Возняк, провівши його поглядом, дістав із кишені два сині паспорти. Мовчки простягнув їх Ніку.

– Заховай, потім подивишся, – сказав він. – Ви тепер громадяни нової Югославії. Ти, мабуть, югославський єврей. Ніко Ценський. Цей, – він кивнув із деякою зневагою в бік Сергія, – Іво Сахнич. З такими паспортами вам буде трохи легше. У вас уже стоять німецькі візи. Ось по три тисячі марок, – Возняк поклав на стіл два вузькі коричневі конверти. – За годину електричка до Німеччини. Німецьку ти знаєш?

– Вивчав, – кивнув Нік.

– Доїдете до Берліна, там пересадка на електричку до Кобленца. Розберешся. У паспортах ваші квитки. У Кобленці недалеко від вокзалу готель «Мауер». Недорогий і цілком пристойний. Оселитеся там і спокійно відпочиватимете від далекої дороги, поки вас не знайдуть.

– А хто знайде?

– Не турбуйся, це буде наша людина.