Розділ «11»

Раптом далеко, десь за літаками, що виднілися на полі, спалахнули й тут же згасли дві фари. «Мазда», м’яко з’їжджаючи з трави на бетон і з бетону на траву, оминаючи сигнальні лампи і якісь смугасті стовпчики вздовж посадкових смуг і майданчиків маневрування, під’їхала до літака, що стояв оддалік, у самому кінці посадкової смуги. Біля трапа стояли двоє в масках із короткими «акаемами». Ще двох Віктор побачив біля мікроавтобуса і «Волги», що сховалися за хвостом Ан-26.

Вийшовши з машини, Віктор кинув погляд на напис на фюзеляжі літака: «Авіалінії Білорусі».

Підійшов до трапа. Двоє в масках кивнули йому, як давні знайомі. Він піднявся, увійшов до овального дверного отвору літака.

Тут же перед ним опинився ще один чоловік у камуфляжній чорній масці з вирізами для очей. Він був невисокого зросту, нижчий за Віктора. Простягнув руку, потім кивком голови запропонував іти за ним.

Вони пройшли в хвіст повз добре укріплений брезентовими пасами вантаж. Краєм ока Віктор дивився на коробки, ящики, брезентові валізи, акуратно розкладені обабіч проходу.

– Ось, – проводжатий кивнув на чорний брезентовий мішок, що лежав у кінці проходу, на блискавці. – Відкрий! – скомандував він спецназівцеві, що стояв поряд.

Той швидко опустився навпочіпки, розстебнув блискавку сантиметрів на сімдесят, розсунув надвоє, встав і спрямував досередини промінь потужного ліхтарика. Віктор побачив за каламутним поліетиленом людське обличчя. В повітрі з’явився їдкий кислий запах.

Спецназівець поспішно застебнув блискавку мішка.

– Це він? – запитав Віктор чоловіка в масці, що стояв поряд і, схоже, був тут старший.

– За годину буде відомо, – відповів той. – Ідіть, тут перебувати небезпечно для здоров’я, – він кивнув на вантаж.

Віктор знову звернув увагу на їдкий кислий запах. Теж подивився з підозрою на нутрощі літака.

– Хімія? – запитав він.

– Хімія в мішку, – кивнув той на труп. – Рідкий азот. Тут, скоріше за все, «фізика».

Вони швидко пройшли назад до трапа, спустилися на землю. Слідом за ними двоє спецназівців винесли мішок із трупом, завантажили його в мікроавтобус.

– А куди він мав летіти? – запитав Віктор.

– Воронеж, Росія.

Перш ніж сісти в машину, Віктор помітив, як під наглядом спецназівців із «Волги» вибралися троє переляканих льотчиків. Оглядаючись, вони піднялися по трапу в свій літак.

«Мазда» виїхала з льотного поля. Залишилися позаду й відчинені ворота, й освітлений майданчик перед аеровокзалом. Утома з новою силою навалилася на плечі Віктора. Немов під її вагою, він майже ліг грудьми на кермо, з останніх сил вдивляючись у безлюдну дорогу. А в голові крутилось одне і те саме запитання, на яке не було сил відповісти: «Навіщо йому потрібно було приїжджати сюди?» Група захоплення і без нього знала, що робити. Поради у нього ніхто не запитував. Ну побачив він літак, труп у пластиковому мішку на блискавці, побачив людей у масках із «акаемами» і переляканих льотчиків, яким належало через десять-п’ятнадцять хвилин злітати і брати курс на Воронеж. У чому був сенс його присутності?…

Відповіді не було. Була тільки освітлена фарами його «мазди» дорога, майже фізична тяжкість у голові й очі, втомлені від природної нічної темряви та різкої жовтизни штучного світла.