Якщо душа після смерті людини спокійно покидає тіло, то і стосунки є нормальними. Душі померлих піклуються про живих, допомагаючи їм порадами, а в особливі дні, зокрема поминальні, прилітають до живих і частуються.
Коли ж душа не може покинути тіло (а це може бути результатом неприродної смерті або смерті опойців, нехрещених, чаклунів), то до живих уже не дух прилітає, а повертається сам мрець.
Через це стає цілком зрозумілим різне ставлення людей до небіжчика та його душі. Найчастіше до мерців ставляться з певною долею остраху, хоча й вважають смерть природним явищем. Куди більше бояться душі померлого, і вже зовсім панічний жах викликає тіло нечистого (заломного мертвяка), а іноді і його душа.
Боязнь тіла померлого належить до найдавніших дещо примітивних повір'їв, згідно з якими залежні мерці мали властивість покидати труну та шкодити людям. Християнізовані ж повір'я визнають існування у нечистих душі, приреченої, однак, блукати безпритульно, оскільки її тілесна субстанція не приймається землею.
Найбільший жах у людей викликають упирі – особливо поширений в українській демонології образ мерця, котрий нібито виходить із труни та ссе кров живих. Цей образ має загальнослов'янську основу, зустрічаючись у повір'ях багатьох народів.
Щоправда, цей дуже поширений у ранньому середньовіччі демон поступово втрачає свою виразність; лише в українській демонології він залишається головним представником нечистих сил.
Для забезпечення захисту від упирів і залежних мерців існує ціла система дій, пов'язаних насамперед зі способами їх поховання. Хоч це вже й не є активною практикою, але подекуди нечистих досі ховають або на окремому цвинтарі, або найчастіше на межі ланів, перехресті доріг, на пустищах, болотах чи в яругах, або ж просто за межами звичайного цвинтаря – за огорожею.
За повір'ям, їх навіть не засипали землею, а закидували сміттям чи закладали камінням (звідси й назва "заложні", або "заложені").
Більш сувору систему оберегів за давніх часів застосовували щодо упирів: коли довідувалися, що похований – упир, його викопували з могили та пробивали груди осиковим кілком чи зубцями від борони.
Отже, живі лю́ди могли спілкуватися з духами померлих, викликаючи їх під час різдвяних і русальних ворожінь, під час поминань або ж зустрівши їх у подобі зозулі, лелеки, сови, горлиці чи жаби.
Можливі були зустрічі й з душами залежних мерців, які блукали або у вигляді звичайної людини, або перевтілювалися в образ якоїсь нечистої сили; лісовика, водяника, русалки тощо. Слід думати, що в уявленнях про душу та її посмертну долю найближче перетинаються дохристиянські та християнські погляди.
Праця як основа життя
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Люба моя Україна. Свята, традиції, звичаї, обряди, прикмети та повір'я українського народу» автора Шкода М.Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Молодий може вмерти, а старий мусить (похорон неодружених)“ на сторінці 2. Приємного читання.
