Розділ «29»

— Я хвилююся за Алісу Чен. Їй зараз приблизно ж стільки років, скільки було й мені, коли сталося багато лихого.

— Ви хочете про це поговорити?

— Ні.

— А може, ви хочете поговорити про щось іще? Упевнений, що ви непокоїтеся через те, що Ґабріел здійснив перехід...

На мить їй захотілося забути про все, обійняти старого друга свого батька й розповісти йому про вагітність. «Не рюмсати! — наказала вона собі. — Сльози не врятують ані Алісу, ані Ґабріела, ані будь-кого в цьому світі». Поки Симон мовчки дивився на неї, вона поправила свій футляр із мечем і вище підняла голову.

— У мене все нормально. Давайте знайдемо цю жінку і з’ясуємо, чи має вона якісь мапи з підземними ходами.

Вони рушили далі й дійшли до номера п’ятдесят першого — двоповерхового цегляного будинку, колись збудованого з великими претензіями. Доричні колони утворювали портик, що вів до парадних дверей. Серед бур’янів та кущів ожини, там, де колись був газон перед фасадом, встановили знаки: «Врятуємо річки. Відповіді на запитання — у будинку».

Майя та Симон пройшли по мощеній плитками стежці й постукали у двері. І майже відразу почули жіночий голос, що долетів із дальнього закутку споруди.

— Я тут! — Жінка, йдучи крізь кімнати, не припиняла вигукувати. — Я тут, тут!

Майя поглянула на Симона й побачила, що той усміхається.

— Одразу видно, що в домі хтось живе, — задоволено прокоментував він.

Двері рвучко розчинилися й перед ними постала маленька жінка років сімдесяти з гаком. Її довге волосся стирчало навсібіч, а на футболці виднілося гасло «РОЗБИЙ СВОЇ ПУТА».

— Добридень, пані. Мене звуть доктор Панеллі, а це — моя подруга Джудіт Стренд. Ми йшли через парк і помітили ваші таблички. Міс Стренд цікавиться вашою організацією. Якщо ви не зайняті, то, може, розкажете нам про неї детальніше?

— Я не зайнята, — відповіла жінка й широко всміхнулася. — Зовсім не зайнята. Заходьте, паце... е-е-е... не розчула вашого імені.

— Доктор Панеллі. А це моя подруга, міс Стренд.

І вони пішли слідком за жінкою до кімнати, яка колись була передпокоєм. Усі стільці та крісла були завалені стосами листівок, книжок та пожовклих газет. Там були також пластикові відра з гладенькими річковими камінцями та скляні банки, запечатані червоним воском та позначені табличками з якимись закодованими написами.

— Приберіть те, що накидано, і сідайте, де хочете. — З цими словами жінка взяла з плетеного крісла стос книжок і кинула їх на складане ліжко.

— Мене звуть Нора Ґрінолл. Я — голова та секретар організації «Свободу річкам!»

— Для нас велика честь познайомитися з вами, — приязно мовив Симон. — А чим конкретно займається ваша організація?

— Усе досить просто, докторе Панеллі. «Свободу річкам!» популяризує свої погляди та пояснює свою мету. Можна було б назвати нашу організацію «Свободу лондонським річкам!», але коли ми доб’ємося свого тут, то перенесемо діяльність до інших країн світу.