Розділ «29»

— А через підземні ходи? — спитала Майя Симона.

— А чом би й ні? Лондон — древнє місто, як і Рим.

— Стривайте! Я знаю, що нам потрібно! — скрикнув Джаґґер. — Треба до невпізнанності замаскуватися.

— Кілька місяців тому в барі «Надія» бачили одну цікаву бабцю, — сказав Роланд серйозним тоном.

На обличчі Джаґґера з’явився роздратований вираз.

— Ми тут не для того, щоб поговорити про старих бабць. Ми намагаємося розв’язати проблему.

— Вона роздавала брошурки — про необхідність вивільнення річок.

— Про які річки йдеться? — ненав’язливо поцікавився Симон.

— Про втрачені річки. Ті, що течуть під вулицями.

— Іде саме вони течуть? — поцікавилася Майя. — Чиє якась, що протікає під Ладгейт-серкус?

Роланд стенув плечима.

— Не можу сказати. А того, у чому я не впевнений, я не казатиму.

— Ми звали її Безумна Нора, — сказав Джаґґер. — Вона мала якісь креслення підземних ходів...

Швидкий пошук в Інтернеті дав їм адресу у Фінчлі, і через кілька годин Майя та Симон уже йшли повз поля для крикету на Вотерфол-роуд. Виявилося, що у Фінчлі є багацько парків та гральних майданчиків. Няньки з Ямайки слухали в навушниках музику, штовхаючи поперед себе дитячі візки, школярі ганяли м’яча. Але найбільшу площу в цьому мікрорайоні займали плачучі янголи та мавзолеї Великого північного цвинтаря. Перед очима Майї постало видіння: тисячі померлих людей доби королеви Вікторії мчать на потязі-привиді до місця свого останнього спочинку.

Симон звернув за ріг на Брукдейл-стрит і зупинився під квітучою вишнею.

— Як ви почуваєтеся? — спитав він.

— Та трохи заморилася. І все.

— Ви різко обійшлися з Джаґґером та Роландом. Зазвичай із друзями краще бути добросердим — навіть смиренним. Вільні Рисаки хочуть допомогти, але вони бояться.

— Я не маю часу на дипломатію.

— Гнів теж призводить до марнування часу, — відказав Симон. — Ви завжди були як ваш батько — обережною та ретельною. Але не останнім часом.