Розділ «29»

Вийшовши з ринку, Майя спіймала таксі й наказала водієві відвезти її до околиць Чізвіка. Під час поїздки вона перерахувала всі спостережні камери, що трапилися їм на вулиці. Декотрі з них просто записували зображення, інші були обладнані складною програмою розпізнання облич. Мало хто з громадян помітив збільшення кількості камер (та знаємо, знаємо — просто на майдані встановили оту, нової модифікації), бо стіни нової тюрми були невидимими. У Британії план централізації всіх банків даних назвали «урядовою реформою», уживши фразу, яка натякала на необхідність таких змін. Це ж для вашого ж захисту і для ефективності й модернізації. То були слова немов із пінопласту — легкі, майже невагомі, такий собі пакувальний матеріал, призначений для того, щоб згладити гострі кути продукту, який у ньому містився.

У Чізвіку Майя вийшла з таксі біля школи і пройшла три квартали до вулиці, уздовж якої вишикувалися чепурні будиночки. Перед другим від рогу будинком вона помітила напівстерту арлекінську лютню, намальовану крейдою на асфальті. Останні кілька місяців тут, на квартирі першого поверху, мешкали Вільні Рисаки.

Симон Ламброзо вже приїхав і боязко сидів на проваленій кушетці у вітальні. Він здавався недоречним посеред старих меблів та сміттєвих бачків, переповнених розчавленими пивними бляшанками та коробками з-під готової їжі.

Єдиним добре прибраним та організованим місцем у квартирі був довгий робочий стіл із трьома моніторами, під’єднаними до саморобного комп’ютера. Один монітор показував авто, що проїжджали повз парадний вхід до садиби «Невичерпне джерело» — маєтку, що належав Братству. Другий показував вхід до офісної будівлі Вічнозеленого фонду поблизу Ладгейт-серкус. На третьому виднілася головна сторінка таємного веб-сайту польських Вільних Рисаків; їхня інтернет-команда забезпечила доступ до камер спостереження біля інших об’єктів нерухомості, якими володів фонд. Шість маленьких вікон на моніторі показували вуличні сцени в чотирьох різких країнах.

Роланд, небагатослівний молодик із Йоркшира, сидів за столом, відповідаючи на імейл-повідомлення, а Джаґґер метушився по кімнаті. Відтоді, як він приєднався до руху Спротиву, його зовнішність не змінилася: замала футболка, з-під якої виднілося обвисле черевце.

— Чаю? — спитав він, звертаючись до всіх присутніх. — Хочете доброго чаю?

— Не зараз, потім, — відповіла Майя, сідаючи на кушетку. — Розкажи, що ви дізналися про Алісу Чен.

— Учора вдень я розмовляв із черницею, яка подорожувала з Алісою, — сказав Симон. — Вочевидь, якісь чоловік та жінка сіли до потяга в Крю й увійшли до їхнього купе. Перед прибуттям до Лондона вони вкололи черниці сильний транквілізатор. Чоловік мав на собі твідовий костюм і розмовляв з уельським акцентом. У них була велика валіза на коліщатах.

Джаґґер почесав черевце.

— Коли Симон дав нам цей опис, ми переглянули зображення, зроблені однією з камер, що спостерігають за вуличним рухом біля офісу Вічнозеленого фонду. А тепер — ти, Роланде. Покажи Майї, що ми знайшли.

На екрані з’явилися чорно-білі кадри із зазначеним у правому нижньому кутку часом. Ця муніципальна камера робила знімки кожні п’ять секунд, але на більшості зображень виднілися порожня вулиця та вхід до фонду. Коли Роланд прокручував знімки, Майя помітила, що кілька працівників фонду були позначені табличками з прізвиськами та іншою інформацією: секретарка Сюзі прибуває о 8:20, друзі разом із паном голомозим.

— Це відеоряд, отриманий два дні тому, коли дівчинку викрали, — пояснив Роланд. — Цих людей я вирізнив через їхню велику валізу.

На моніторі з’явилися нові кадри: перед входом зупинилося лондонське муніципальне таксі, літня жінка спостерігала, як якийсь чоловік витягував із багажника чорну валізу.

— Я їх упізнала, — озвалася Майя. — Коли я приїхала на станцію, вони виходили з потяга разом із рештою пасажирів.

Наступні п’ять кадрів демонстрували, як ця подружня пара тягнула валізу по тротуару й заштовхувала її до будинку.

— Поверніться до третього зображення, — попрохала Майя. — Ні, до того, що було перед цим.

На моніторі з’явився чоловік, котрий двома руками витягував валізу через бордюр на тротуар.

— Ось бачите? Валіза важка, бо всередині — Аліса. — Саме так вони й забрали її з потяга.

— Ми впевнені майже на сто відсотків, що вона й досі в цьому будинку, — сказав Джаґґер. — На жодному з наступних кадрів не видно ані дитини, ані великого контейнера, який вивозять із цієї зони спостереження.

— А де Натан Бун? — поцікавилася Майя.