Розділ «13»

Кілька разів заблукавши, Голліс, нарешті, знайшов Ґолден-гай — мережу вузьких вуличок зі старими двоповерховими будинками. І в цей невеличкий район було напхано аж понад двадцяти барів. Над вулицею висіли електричні дроти, створюючи враження, наче все тут живилося з єдиного джерела струму. У жодному з барів не було вікон — власники лише кількох із них потурбувалися причепити вивіски. Десять хвилин ходив Голліс вулицями, аж поки побачив на зелених дверях напис маленькими буквами «Прохолода».

Він увійшов усередину і вперся поглядом у сходи, такі круті, що скидалися скоріше на дерев’яну драбину. Перебираючи руками й ногами, Голліс видряпався на перший поверх, пройшов крізь червоні вельветові штори й опинився в барі завбільшки зі спальню в його лос-анджелеській квартирі. З прихованих гучномовців линула джазова музика, а перед полицями з різними міцними напоями стояв бармен.

Акіхідо Котані сидів за маленьким столиком під стіною, утупившись поглядом у пляшку горілки, уморожену в крижаний брус на мідному циліндрі, що кріпився на сталевій рамці, яку можна було нахиляти щоразу, коли у вас виникало бажання долити спиртного.

Бармен вирячився на чорношкірого відвідувача, але Голліс не звернув на нього уваги й сів за столик Котані.

— Добрий вечір.

— Вам таки вдалося знайти це місце. Вип’єте, пане Вільсон? У цьому барі саке завжди тепле, а горілку подають охолодженою.

— Бажано саке.

Котані замовив саке, а сам нахилив мідний циліндр у рамці й долив собі трохи горілки.

— Сюди приходив Горобець іще в ті дні, коли цей бар називався «Нірвана». Щоночі з дев’ятої до третьої тут курили ладан, а отам займався медитацією вчитель дзен-буддизму. — Із цими словами Котані махнув у той бік кімнати, де тепер стояв акваріум із тропічними рибками. — Горобець казав, що той монах створював тут умиротворену атмосферу.

— А ви були його другом?

— Я познайомився з ним іще до того, як він узяв собі арлекінське ім’я. Іще у школі він був хоробрим, а я — боягузом.

Коли бармен приніс Голлісу підігріте саке в керамічній чашці, Котані замовкнув. Стереосистема заграла композицію з альбому Майлза Девіса Kind of blue («Щось тоскно мені»).

— Слухайте, мені треба...

— Я знаю, що вам треба. Горобець сказав, що Арлекіну потрібні кінь, скрижалі, гаманець та меч. У Японії нерозумно носити меч, якщо ви не збираєтеся на змагання з кендо. Але, мабуть, я зможу дістати вам пістолет.

— Від якудзи?

Котані похитав головою.

— Якудза вбила Горобця. Вони працюють за контрактом із Табулою та іншими впливовими людьми в цій країні. Арлекіну вони не допомагатимуть.

— А що ви скажете про мешканців Ямайки, що працюють у нічних клубах?

— Ті люди — ґаїджини, що мають проблеми з паспортом. Якщо звернутися до них по пістолет, то вони відразу ж здадуть вас поліції. Вам потрібні люди з «гнучким» підходом до законів. Скажімо, японці, народжені в Перу чи Бразилії. На вигляд та в розмові вони — як і всі решта, але світ бачать інакше. Мій домовласник, Сенцо, саме з таких людей. І він знає людину, у якої можна дістати пістолет. Ви можете купити його хоч сьогодні за двісті тисяч єн. Ви маєте гроші?

Голліс кивнув.