Розділ «13»

— Упродовж останнього року життя він вже знав, що якудза збирається вбити його. Думка про це зробила його дуже спокійним та доброзичливим — за винятком тих моментів, коли він бився. Я працював учителем середньої школи. Горобець часто приходив до мене додому й допомагав перевіряти контрольні роботи. А потім ми йшли до бару «Нірвана» і спостерігали, як учитель дзен-буддизму робив спроби вивільнитися зі свого тіла.

— А коли ви почали продавати книжки?

— Коли вбили Горобця, я подався до шпиталю, щоб забрати його тіло. Хтось сфотографував мене, і моє фото з’явилося в газетах. А під ним був підпис: «Друг загиблого психа». Один із моїх недоброзичливців вирізав це фото і причепив його у вчительській. Мене принизили. Учні з мене насміхалися. От я й пішов продавати книжки. Мене більше не вважали респектабельним громадянином, тому я не зміг одружитися. — Котані стиснув руку в кулак і ударив себе в груди.

— Краще б я загинув разом із Горобцем тієї ночі, але я виявився боягузом.

Таксі зупинилося біля станції метро в районі Шібуя, і книгар повів Голліса пагорбом угору, в місцину, де було повно борделів. Кілька з них мали непоказні білі фасади, але більшість були яскраво освітлені й розмальовані у крикливі вульгарні кольори. Вони пройшли повз мініатюрне французьке шато, швейцарський котедж та бутафорний грецький храм із голими гіпсовими статуями в альковах. Авто, що під’їжджали до цих закладів похилими рампами, зникали в черевах підземних гаражів.

Пройшовши половину відстані до вершини пагорба, Котані зупинився перед готелем у вигляді готичного замку. Готель мав рів із відкидним мостом, а його ліпний фасад був розмальований під кам’яні брили. На вершечку крутого даху зморено ворушилися рожеві прапорці, звисаючи зі своїх флагштоків.

— Отут ми й зустрінемося із Сенцо та його приятелем, — пояснив Котані. — Він не хотів, щоб вас бачили в його багатоквартирному будинку.

Перетнувши бутафорський перекидний місток, вони поштовхом відчинили важкі дубові двері. Готельному вестибюлю бракувало меблів, але натомість там стояв ряд яскраво освітлених автоматів з продажу презервативів, пива й енергетичних напоїв. На стінах висіли в рамках фотографії дванадцяти різних номерів готелю. Один із них був оформлений як середньовічна тюрма, інший — як сільська хата.

Котані вибрав кімнату в африканському стилі. Він натиснув на червону кнопку, і світло над фотографією відразу ж згасло. Невелика штора затуляла частину отвору в алькові таким чином, щоб клерк та відвідувачі не мали можливості бачити обличчя один одного. Коли Котані поклав на прилавок пачку готівки, жіночі руки забрали гроші й видали пластикову картку-ключ. Через кілька секунд із гучномовців почулася «музика вітру», і двері ліфта відчинилися.

Котані набрав номер на своєму мобільному і сказав кілька слів. Потім вони увійшли до ліфта, і той поволі поповз угору.

— А чому ми самі не керуємо ліфтом? — спитав Голліс.

— Можна їхати лише до потрібного поверху. Власники не хочуть, щоб клієнти натрапляли в коридорі на інших відвідувачів.

На третьому поверсі Котані вставив картку в замок дев’ятого номера, двері клацнули й відчинилися. Африканська кімната нагадувала фотографію у вестибюлі, але килим із шкіри зебри був сильно потертий, та й смерділо тут якимось засобом для дезінфікації із запахом лимону.

Голліс зайшов до ванни і побачив там джакузі з кам’яним фасадом та штучним тропічним листям. Потім він повернувся до спальні, відсунув плямисті, як леопарди, штори й поглянув на вулицю, де виднівся стовп із ліхтарем. Пожежних сходів не було. Двері були єдиним входом та виходом.

— А де тут стінна шафа?

Котані знітився.

— Але ж більшість готельних номерів мають стінні шафи.

— Люди приходять сюди ненадовго.

Голліс роздивився африканську гравюру на стіні, а потім — ліжко з балдахіном, закрите сіткою від комарів. І досі трохи п’яний, Котані сів у плетене крісло і всміхнувся.

— Чому ви такий підозрілий? Ніхто ж не знає, що ми тут.