Розділ «7»

Коли Ґабріел повернувся, Майкл уже встав і прийняв душ. Він протирав туфлі вологим рушником.

— Зараз дехто прийде сюди до мене. Думаю, він зможе розв’язати нашу проблему.

— А хто він?

— Його справжнє ім’я — Френк Салазар, але всі називають його містером Булькою. На сході Лос-Анджелеса ще підлітком він керував машиною мильних бульбашок у танцклубі.

Доки Майкл дивився по телевізору фінансові новини, Ґабріел лежав на ліжку й дивився в стелю. Потім, заплющивши очі, він уявляв себе на мотоциклі на вищій точці автомагістралі, яка вела вздовж гори до Анджелес-Крест. Він змінював передачі, нахиляючись на кожному повороті, доки проминав зелене світло. Майкл залишався на ногах. Він ходив туди й назад по вузькому килимку, що лежав перед телевізором.

У двері хтось постукав. Майкл уважно подивився через завіски, а потім відчинив. У коридорі стояв високий полінезієць із широким обличчям і густим чорним волоссям. Він був одягнений у гавайську сорочку без гудзиків поверх футболки. Полінезієць не чинив спроби сховати кобуру з автоматом сорок п’ятого калібру, яка висіла в нього на плечі.

— Привіт, Діку. Де твій хазяїн?

— Унизу, в машині. Спочатку треба все перевірити.

Полінезієць, увійшовши, оглянув ванну й туалет. Він запускав свої масивні руки під простирадла й піднімав подушки на кріслах. З обличчя Майкла не сходила усмішка, ніби не відбувалось нічого незвичайного.

— Зброї немає, Діку. Ти ж знаєш, що я не ношу її з собою.

— Безпека передусім. Містер Булька повторює це сто разів на день.

Обшукавши братів, Дік вийшов. За хвилину він повернувся разом з лисим охоронцем-латиноамериканцем і літнім чоловіком у великих темних окулярах та бірюзовій сорочці для гри в гольф. Містер Булька мав пігментні плями на шкірі, а коло його шиї виднівся рожевий хірургічний шрам.

— Почекайте надворі, — сказав він своїм охоронцям, а потім зачинив двері.

Містер Булька потиснув Майклові руку.

— Радий тебе бачити. — У нього був м’який тонкий голос. — Як звуть твого друга?

— Це мій брат Ґабріел.

— Родина — це добре. Завжди тримайся родини. — Містер Булька підійшов до Ґабріела і потиснув йому руку. — У тебе розумний брат. А цього разу, мабуть, трохи розумніший, ніж треба.

Містер Булька впав на крісло поряд із телевізором. Майкл сів на край ліжка обличчям до нього. Відтоді як вони втекли з ферми в Південній Дакоті, Ґабріел не раз спостерігав, як його брат переконує незнайомців, що їм треба щось купити або взяти участь У здійсненні якогось плану. Містера Бульку, здавалось, буде нелегко ошукати. Його очей було майже не видно за темними окулярами, а на губах застигла легка усмішка, ніби він збирався дивитись комедійне шоу.

— Ти говорив зі своїми філадельфійськими друзями? — запитав Майкл.

— Щоб це полагодити, потрібен час. Я захищатиму тебе і твого брата кілька днів, доки цю проблему не буде вирішено. Ми дамо будинок Мелроуз родині Торреллі. За роботу я заберу твою частку маєтку Ферфакс.