Розділ «44»

Ґабріел побіг вулицею до іншого кінця міста — там спалахнула сосна. «Повернись назад, — наказував собі. — Тікай звідси». Але тепер горіли всі будинки. Сильна спека спричинила вітер, від якого попіл крутився в повітрі, ніби листя в осінню бурю.

Десь у цьому світі руїни був вихід, темний прохід, що приведе його назад до світу людського. Але вогонь знищив усі тіні, а дим, що підіймався вгору, перетворив день на ніч. «Надто жарко, — подумав він. — Не можу дихати». Ґабріел повернувся до майдану й устав на коліна біля кам’яного обеліска. Горіли лави й суха трава. Полум’я охопило все. Ґабріел закрив голову руками й щільно згорнувся калачиком. Вогонь оточив його й потрапив під шкіру.

А потім це минуло. Розплющивши очі, Ґабріел побачив навкруги обвуглені руїни міста й лісу. Великі дерев’яні колоди ще тліли, і легкі струмки диму підіймались до синювато-сірого неба.

Ґабріел покинув майдан і повільно рушив вулицею. Церква, бондарня й крамниця тканин із помешканням нагорі були зруйновані. За хвилину він дійшов до краю міста й решток лісу. Деякі дерева впали на землю, кілька ще стояли, ніби худі чорні постаті з вигнутими руками.

Він пішов назад по своїх слідах, вулицями, вкритими попелом. Дерев’яний стовп від шатра ще стояв серед руїн. Ґабріел торкнувся стовпа і провів рукою по його гладкій поверхні. Чи це можливо? Як він вистояв у пожежі? Юнак затримався біля стовпа, намагаючись зрозуміти, для чого він тут, а потім побачив гіпсову стіну приблизно за двадцять футів від нього. Кілька хвилин тому цієї стіни не було. Чи, може, він був надто розгублений, щоб її помітити? Ґабріел рушив далі й серед попелу побачив стілець із перукарні. Цей предмет був цілковито реальним. Хлопець міг торкнутись його руками, відчути зелену шкіру й дерев’яні ручки.

Ґабріела осінило: зараз місто з’явиться знову в тому самому вигляді. Воно знову відродиться для того, щоб знову згоріти, і цей процес повторюється вічно. Це прокляття бар’єру вогню. Якщо він не знайде проходу, то залишиться в пастці, у нескінченному циклі відродження й руйнування.

Замість того щоб шукати тінь, Мандрівник повернувся до майдану й оперся на обеліск. Він дивився, як з’являються парадні двері, а потім частина дерев’яного проходу. Місто будувалось заново, підтверджуючи своє існування. Воно росло, ніби жива істота. Дим зник, і небо знову стало блакитним. Коли попіл розтанув на сонці, ніби залишки брудного снігу, усе змінилось, набуло первинного вигляду.

Нарешті відновлення закінчилось. Ґабріела оточувало місто з порожніми кімнатами й засохлими деревами. Лише тоді йому знову стало все зрозуміло: «Забудь хитромудрі філософські думки. Є лише два стани існування — рівновага й рух. Табула схилялись перед ідеалом політичного й суспільного контролю, перед ілюзією, що все має залишатись тим самим. Але це була холодна порожнеча простору, а не енергія світла».

Ґабріел залишив своє сховище й заходився шукати тінь. Як слідчий, що вишукує доказів, він заходив до кожного будинку, відчиняв шафки й порожні буфети, заглядав під ліжка й намагався подивитись на кожний предмет з різних кутів. Може, він побачить прохід, якщо стане у правильну позицію.

Коли юнак повернувся на вулицю, повітря, здавалось, трохи потеплішало. Місто відновилось. Воно набуло сили, щоб знову спалахнути полум’ям. Неминучість циклу сердила Ґабріела. Чому він не може зупинити те, що має статися? Він насвистував колядку, насолоджуючись слабким звуком у тиші. Повернувшись до церкви, відчинив рвучко двері й промаршував до дерев’яного вівтаря.

Свічка з’явилася знову, ніби нічого й не сталося. Вона горіла яскравим полум’ям у своєму латунному свічникові. Ґабріел послинив великий і вказівний пальці, а потім простягнув руку, щоб загасити вогонь. У ту мить, коли він торкнувся свічки, полум’я відхилилось від гноту й пурхнуло навколо його голови, ніби яскравий жовтий метелик. Воно зупинилось на стеблі троянди, і цей сухий прут загорівся. Ґабріел намагався загасити вогонь долонею, але іскри втекли й перескочили на решту вівтаря.

Замість того щоб тікати від вогню, хлопець сів на центральну лаву й дивився, як руйнівна сила поширюється приміщенням. Чи міг він померти в цьому місці? Якщо вогонь пошкодить його тіло, то чи зможе воно відродитися знову, як вівтар і стілець у перукарні? Ґабріел відчув сильну спеку, але намагався ігнорувати цю нову обставину. Напевне, усе це було сном, породженням його розуму.

Дим піднявся до стелі, а потім почав опускатись додолу, до напіввідчинених дверей. Коли Ґабріел підвівся, щоб вийти з церкви, вівтар перетворився на стовп вогню. Дим потрапив до легенів юнака. Він закашляв, а потім глянув ліворуч і побачив, що в одному з вікон з кольоровими шибками з’явилась тінь. Ця тінь була темною та глибокою, вона рухалася то вперед, то назад, ніби клапоть ночі, що колихався в повітрі. Ґабріел схопив лаву й перетягнув її до стіни. Він устав на лаву й виліз на вузьку віконницю.

Мандрівник витяг меч, ударив по тіні, і його праву руку засмоктала темрява. «Стрибай, — подумав він. — Рятуйся». Почалось падіння в темний прохід, назустріч космосу. Лише в останню мить він озирнувся назад і побачив Майкла, що стояв на порозі церкви.