Розділ «34»

— Мозок кожного з нас має мільйони клітин, містере Такава. Можливо, пацієнт забуде, як вимовляти слово «Константинополь» або як звали дівчинку, що сиділа з ним поруч у середній школі на уроках математики. Це не важливо.

Позначивши місце для надрізів, доктор Річардсон сів на табурет біля операційного стола й роздивився верхню частину Майклової голови.

— Ще світла, — сказав він, і міс Янґ посунула ближче хірургічну лампу. Доктор Лау стояв за п’ять футів від них, дивився на екран монітора й стежив за життєвими показниками Майкла.

— Усе гаразд?

Доктор Лау перевірив серцебиття й частоту дихання пацієнта.

— Можете починати.

Річардсон опустив свердло для кісток, прикріплене до пересувної ручки, й обережно просвердлив маленьку дірочку в черепі Майкла. Було чути пронизливий скреготливий звук, схожий на звук бормашини в кабінеті дантиста.

Річардсон відсунув свердло. На шкірі з’явилась маленька крапелька крові. Вона збільшувалась, але міс Янґ витерла її ватним тампоном. В іншу ручку, що звисала зі стелі, був умонтований прилад для невроін’єкцій. Річардсон помістив його над крихітною дірочкою, натиснув на спуск, і мідний дріт, покритий тефлоном, завширшки в людську волосину пройшов просто до Майнового мозку.

Дріт був прикріплений до кабеля, який уводив дані до квантового комп’ютера. На Лоренсі були радіонавушники, які зв’язували його з комп’ютерним центром.

— Починайте випробування, — сказав він одному з техніків. — Перший давач у його мозку.

Минуло п’ять секунд. Двадцять. А потім технік підтвердив, що нервову діяльність фіксує радіо.

— Перший давач працює, — сказав Лоренс. — Можете продовжувати.

Доктор Річардсон простягнув маленький електронний диск до дроту, приклеївши його до шкіри й обрізавши надлишок. За дев’яносто хвилин усі давачі були встановлені у Майкловому мозку та прикріплені до дисків. Здалеку вони нагадували вісім срібних монет, приклеєних до черепа пацієнта.

Майкл іще не прийшов до тями, і тому медсестра залишилася поряд із ним. Лоренс вийшов разом з двома лікарями до сусідньої кімнати. Усі зняли білі халати й кинули у смітникове відро.

— Коли він прокинеться? — запитав Лоренс.

— Приблизно за годину.

— Йому буде боляче?

— Він майже не відчує болю.

— Чудово. Я запитаю в комп’ютерному центрі, коли ми зможемо почати експеримент.

У доктора Річардсона був знервований вигляд.