Розділ «30»

— Одна молода жінка приїхала таксівкою за цією адресою. Її звуть Майя, але, ймовірно, вона назвалася вигаданим іменем. Їй трохи більше за двадцять. Чорне волосся. Бліді блакитні очі. Вона виросла в Британії і говорить з англійським акцентом.

— Мене відвідує багато людей. Мабуть, вона приходила на мої дні важкої праці. — Томас усміхнувся Бунові. — Ще є кілька вакансій на церемонію, що відбудеться цими вихідними. Вам і вашим людям треба до нас приєднатись. Ви пограєте на барабані. Ваша отрута вийде з потом. Коли ви зробите крок назустріч холодному повітрю, ви відчуєте себе цілком живим.

Санчез ішов під’їзною алеєю, тримаючи в руках костюм біо-захисту і прилади для виявлення газу. Вони нагадували мініатюрний порохотяг, прикріплений до наплічного блоку постачання. До блоку був причеплений радіопередавач, що надсилав інформацію прямо до комп’ютера у фургоні. Санчез поклав прилади на стілець, що стояв на газоні. Він підійшов до костюма біозахисту, натягнувши його собі на ноги, руки й плечі.

— Навіщо це? — запитав Томас.

— У нас є зразок ДНК цієї молодої жінки. Прилади на стільці є засобом збирання генетичної інформації. Вони використовують чіпи з мікропроменями, щоб порівняти ДНК підозрюваного з ДНК, знайденою у вашій оселі.

Томас знайшов три потрібні гвинти й усміхнувся. Він поклав їх поряд з новим електронним двигуном.

— Як я вже казав, у мене завжди багато відвідувачів.

Санчез протяг костюм через голову й почав дихати крізь фільтр для повітря. Тепер його власна ДНК не змішається зі зразком. Найманець відчинив задні двері, увійшов до будинку й почав працювати. Найкращі зразки були знайдені на постільній білизні, у туалеті та на спинках оббитих меблів.

Двоє дивились один на одного, прислухаючись до приглушеного дзижчання, що доносилося з приладу для виявлення газу.

— То скажіть мені, — запитав Бун, — чи Майя відвідувала вас?

— Чому це для вас так важливо?

— Вона терористка.

Томас, Що Ходить По Землі, заходився шукати три сталеві шайби, що підійшли б до його гвинтів.

— У цьому світі є справжні терористи, але невеличка група людей використовує наш страх перед ними, щоб здобути більше влади. Ці люди вистежують шаманів і містиків... — Томас знову всміхнувся. — І людей, що звуться Мандрівниками.

З дому все ще доносилося дзижчання. Бун знав, що Санчез ходить з однієї кімнати до іншої та скребе наконечником пристрою по різних предметах.

— Усі терористи однакові, — сказав Бун.

Томас відкинувся на газонному стільці.

— Хочете, я розкажу вам про індіанця з племені пайюте на ім’я Вовока? У вісімдесятих роках дев’ятнадцятого сторіччя він почав ходити до інших світів. Коли Вовока повернувся, він поговорив з усіма племенами й розпочав рух під назвою «танець привидів». Його послідовники танцювали в колах і співали особливі пісні. У вільний від танців час вони, як і постановили, жили доброчесним життям. Ніякого алкоголю. Ніяких крадіжок. Ніякої проституції.

Тепер ви подумаєте, що білим, які керували резерваціями, це сподобалось. Після кількох років деградації індіанці знову стали сильними та високоморальними. На жаль, члени племені лакота не ставали слухняними. Танцюристи здійснювали ритуал у резервації Соснових гір у Південній Дакоті, і білі, що жили в тому районі, дуже злякалися. Урядовий агент на ім’я Деніел Ройєр вирішив, що людям лакота не потрібна свобода на їхній землі, їм потрібно вчитися грати в бейсбол. Він намагався навчити воїнів подавати м’яч і махати битою, але це не відвернуло їхньої уваги від «танцю привидів».

І білі сказали один одному: «Індіанці знову стають небезпечними». Отже, уряд надіслав солдатів на церемонію «танцю привидів» до затоки Пораненого коліна. Вони стріляли з рушниць і вбили двісті дев’яносто чоловіків, жінок і дітей. Солдати копали ями й кидали тіла в замерзлу землю. А мій народ знову повернувся до пияцтва й безладу...