Розділ «40»

— А хто охороняє дітей?

— Я залишив там двох своїх людей. У них мала б виникнути підозра, коли Дойл заявиться сам-один.

Бун підійшов до червоного седана, відчинив дверцята й обдивився мотлох, який Дойл залишив на пасажирському сидінні. Майя була торкнулася ножа, схованого під курткою, але завагалася і не стала його витягувати.

«Нехай доля сама вирішить», — подумала вона й витягнула калькулятор довільних чисел, що висів у неї на шиї. Парне число означатиме смерть Буна, непарне — відстрочить його кінець. Вона натиснула кнопку: 3224 — спалахнуло на дисплеї. То було парне число, але його поява спричинилася до негайного й чіткого внутрішнього протесту. «Це не те, чого я хочу, — подумала Майя. — Бо це не по-моєму». Вона встигла сховати пристрій, перш ніж Бун вибрався з авто.

— Я знайшов стерильні бинти та марлю.

— Гадаєш, хтось із твоїх людей поранив його?

— Навряд чи. Скоріш за все, Дойл роздобув ніж і виколупав із тіла мікросхеми для стеження.

Майя засунула руку за пояс і витягнула автоматичний пістолет Буна. Він стояв спокійно, наче передчував, що його стратять, але вона взяла зброю за ствол і подала її Буну.

— Намагайся не шуміти, коли підемо вгору. А на освітленій стежині ми станемо зручними мішенями.

Священик дав Майї обріз дробовика з шкіряною лямкою. Він нагадав їй зброю під назвою лупара, яку чоловіки носили на Сицилії. Вона накинула лямку на плече, ступила на дах седана й перелізла через ворота. Бун перебрався за нею, і вони вирушили вгору, до шахти. Повітря було холодне, чисте й пахло шавлією. Єдиний шум линув від електрогенератора шахти: той дзижчав, наче газонокосарка, яку хтось здуру завіз до пустелі.

Перша споруда виявилася фанерним будинком із бляшаним дахом. Крізь старі газети, приліплені до вікон, просочувалося світло. Майя спробувала зазирнути у вікно, але газета повністю затуляла скло. Піднявши обріз, вона прошепотіла Бунові:

— Відчини двері й відступи вбік.

Бун повільно повернув ручку, а потім поштовхом відчинив двері. Майя увірвалася всередину. Будинок являв собою одну довгу кімнату з холодильником, газовою плиткою та кухонним столом. Біля перекинутого стільця на підлозі лежав мертвий чоловік. Посередині його білої футболки розпливлася червона пляма, а друга рана була під пряжкою ременя.

— Ти його знаєш?

— Так. Це колишній австралійський полісмен на ім’я Фосс.

— А де ж діти?

— Ми розмістили ліжка в будівлі, де колись збагачували руду.

Вони повернулися в темряву ночі й пішли далі вгору повз трамбувальну машинерію для подрібнення каменів. Після того як руду подрібнювали й перетворювали на гравій, її пропускали крізь фільтраційні решета й металеві жолоби, а потім завантажували у вагонетки й везли до сараю.

У сараї горіло світло, і Майя почула бадьору музику, що линула з телевізора, притиснула приклад до плеча й ривком розчинила двері. Посеред кімнати стояли розкладачки. У телевізорі, що стояв на столі, програвалося відео з танцюючими тваринами. На підлозі біля телевізора лежав іще один мрець із розкритими очима та ротом.

— Тут тільки двоє людей працювало?