Розділ «40»

Вони звернули на державну автостраду номер чотирнадцять — чотиристоронню трасу, що йшла уздовж шереги роз’їдених ерозією пагорбів, укритих сухою рослинністю. Кожні десять миль вони проїжджали повз чергове містечко в передмісті з однаковими мережевими ресторанами, вкрапленими поміж «Старбаксами» та «Макдональдсами». Майя придивлялася до знаків на дорозі, але її очі увесь час поверталися до чоловіка, що сидів за кермом. «Найкращий момент настане тоді, коли ми доберемося до в’їзду на територію шахти».

— Ти вбив мого батька.

— Так. Я намагався переконати його співпрацювати з нами, але нічого не вийшло. Шип був дуже впертою людиною.

— Ти однаково вбив би його.

— І це правда. Бо не було жодної логічної підстави тримати його десь під замком.

Бун зиркнув у дзеркало заднього виду й переїхав на інший ряд. Його спокійний голос, впевненість та беземоційність нагадали їй одну людину — її батька.

— Я планую вбити тебе, — сказала вона. — Але в певному сенсі ти вже мертвий. Ти — як картонний коробок, порожній усередині. Тобі до всіх байдуже, і всім байдуже до тебе.

— Я не був байдужим до своєї доньки. — Уперше в голосі Буна почулися вагання та біль. — Я ладен був померти замість неї того дня, але залишився жити. Я не знаю, навіщо я жив.

Вони переїхали через пагорби й побачили крамниці та стовпи двох прилеглих населених пунктів — Палмдейла та Ланкастера. Це була кінцева точка неозорого обширу передмість Лос-Анджелеса — щоденна поїздка на роботу до центру Лос-Анджелеса й назад, до невеличкого сімейного будинку, придбаного в кредит під низькі відсотки. Та щойно вони виїхали за цей район, їх відразу ж обступила пустеля Мохаве. Єдиними помітними ознаками цього регіону були освітлені рекламні щити індіанських казино та послуг пластичних хірургів. ЗМІНИ СВОЮ ЗОВНІШНІСТЬ! ЗМІНИ СВОЄ ЖИТТЯ! — криком кричало рекламне оголошення, і з нього всміхався хірург доктор Патмор — такий собі гладкошкірий ідол бездоганності.

Розамонд був пустельним містечком для пілотів та військового персоналу, котрий працював на базі ВПС «Едвардс». Місцеве населення було таке мобільне, таке непостійне: Майя з Буном щойно проїхали ділянку, де збірні будинки стояли прямо на причепах. Вони звернули з траси, проминули торговельний центр і звернули праворуч біля місцевої середньої школи. Уздовж дороги росли кактуси, а вдалині виднівся гірський пік із трьома вершинами. Та гора так чітко виокремлювалася в ландшафті, що складалося враження, наче сама земля відірвала щось злоякісне й кинула його високо в небо.

Бун звернув із мощеної дороги й зупинився біля воріт для худоби, на яких висів великий знак: ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ. ПОРУШНИКИ ПЕРЕСЛІДУВАТИМУТЬСЯ ЗГІДНО ІЗ ЗАКОНОМ.

— Ця дорога веде вгору до території шахти.

— А це далеко?

— Три або чотири милі.

— Вимкни фари і їдь повільно.

Бун відчинив загорожу, сів назад у машину й неквапливо повів її ґрунтовою дорогою, що вела до гори. Зірки та місяць давали таке-сяке освітлення, але дорога заросла бур’янами, тому заблукати було легко. Через перші півмилі Майя опустила бічне скло. Почувся спів цикад та хрускіт коліс по гравію.

На півдорозі до гори Бун зупинив авто біля в’їзду до покинутої шахти. Шахтну ділянку огороджувала сітка-рабиця з колючим дротом нагорі; скрізь виднілися таблички ВХІД ЗАБОРОНЕНО. Хтось уже встиг під’їхати раніше: біля воріт, замкнених на замок із ланцюгом, стояв червоний седан.

Вони вийшли з авто. Тепер, коли Бун привіз її до шахти, потреба в його існуванні відпала. Дробовик — шумна зброя. Майя просто могла витягнути ножа й перерізати Буну горлянку.

— Він тут, — сказав Бун. — Це орендоване авто, на якому їздив один із моїх працівників. Дойл забрав його після того, як повбивав у готелі моїх людей.

Майя відступила від воріт і поглянула на схил гори. Зовнішні ліхтарі позначали звивисту стежину, що вела до вершини гори.