Розділ «22»

— Я приїхав до вас, щоб побачитися з Мартіном Дойлом.

— А ви з посольства? — здивовано спитав Тансірі.

— Я працюю в міністерстві внутрішньої безпеки. — Із цими словами Бун засунув руку в ліву нагрудну кишеню й витягнув звідти фальшиве посвідчення. — Є підстави вважати, що містер Дойл має важливу інформацію про діяльність терористів.

— Здається, вас хибно поінформували. У справі містера Дойла не було політики. Він просто надзвичайно лиха особа. Ви знаєте, за що він тут опинився?

Група спецпроектів надіслала Буну лише ім’я Дойла та інформацію про його місцезнаходження. Бун припустив, що американця ув’язнили за наркотики.

— Тоді поясніть мені подробиці.

— Ми вважаємо, що він викрав і убив кількох дітей у районі Хіань Са.

Бун не зміг приховати здивування.

— Він убивав дітей?!

— Узагалі-то офіційних доказів немає, але коли він з’являвся поблизу якогось села, там починали зникати діти. Поліція кілька місяців стежила за ним, але безрезультатно. Містер Дойл виявився аж надто хитрим.

— Тоді за що ж його заарештували?

— Його заарештували за порушення паспортного режиму, і суддя дав йому максимальний термін. — Останню фразу капітан Тансірі промовив з явним задоволенням. — Це Таїланд. Ми знаємо, як вирішувати проблеми з іноземцями.

— Це правильна політика, капітане, але було б краще, якби я сам поговорив із містером Дойлом і видобув хоч якусь інформацію про те, що сталося.

— Ну аякже, містере Бун. Йдіть, будь ласка, за мною.

І капітан увів Буна до кімнати відвідувачів, розділеної навпіл перегородкою зі сталевих ґрат, залізної сітки та плексигласу. Двоє дітлахів сиділи на підлозі й гралися маленькою пластмасовою вантажівкою, а члени родини розмовляли з в’язнями через навушники. Тансірі відімкнув двері, і вони увійшли до значно меншої кімнати, де на ослінцях сиділи п’ятеро тайців; вони базікали й курили цигарки. На них були темно-коричневі шорти, футболки й гумові сандалі. Біля кожного на ослоні лежав або саморобний кийок або короткий батіг.

— В’язнів надто багато, а персоналу — дуже мало. Ці довірені особи допомагають нам підтримувати порядок.

Бун помітив, що троє з «довірених осіб» мали під своїми футболками ножі. Ці люди мали в тюрмі владний вплив. І якщо цей заклад функціонував так само, як і більшість тюрем у країнах третього світу, то ці п’ятеро були значно небезпечнішими за охоронців.

Довірені особи провели їх до коридору з тюремними камерами приблизно дванадцять футів завширшки і двадцять футів завдовжки. Кожна камера мала унітаз, раковину та телевізор, закріплений на кронштейні високо на стіні. Ліжок у камерах не було.

— Сюди в’язнів замикають на ніч. У кожну камеру по п’ятдесят в’язнів.

— Але ж це досить багато народу, капітане. Як же вам вдається їх туди напхати?