Розділ «16»

Після суперечки, що відбувалася пошепки, Біллі нарешті погодився змінити свою шкіряну куртку на нейлонову. Насунувши на голову навушники, він хитав головою в такт музиці, а Голліс дивився, як поїзд мчить зі швидкістю кулі за межі міста. Великі багатоквартирні будинки зникли і змінилися на смужки полів, розділених рядами сосен. У Токіо ворони були поодинокими птахами, а тут, на селі, вони скупчувалися в зграї й сиділи на дротах електроліній та на вершечках величезних зелених кліток, що використовувалися як тренувальні поля для гольфу. Ворони купчилися в стерні на замерзлих рисових полях; поїзд кулею проскакував повз них, і вони чорними цятками піднімалися в небо.

Уночі вони добралися до Хачіное — транзитного міста, що розляглося між двома пагорбами. Здавалося, тільки телефонні лінії, що тяглися від одного боку вулиці до іншого, поєднують цю спільноту людей. Коли вони вийшли зі станції, почався сніг. На сланцевих дахах та балконах хирлявеньких триповерхових будинків повільно осідали сніжинки. Коли вони реєструвалися в традиційному японському готелі, на волоссі Біллі й досі танув сніг. Власник готельчика щойно поклав нові циновки-татамі, і Голліс, укладаючись спати, вдихав запах жовто-зеленої тростини. Це нагадало йому запах сіна, літо і щасливі моменти його життя. Він помолився за Віккі й швидко заснув.

Наступного ранку Біллі пішов із готелю, залишаючи своїми чоботами дві борозни в мокрому снігу. Після сніданку він повернувся і сказав Голлісу, що чоловік, який відкидав лопатою сніг на станції, знає про ітако. Кілька років тому вона перебралася на північ до Моцу — приморського містечка на півострові, що видавався у протоку Цугару.

— А це далеко?

— Півтори години на місцевому потязі.

— А вона й досі там живе?

— Ніхто не знає, чоловіче. Він сказав, що ітако мешкає у «мертвій зоні». — Біллі закотив очі. — Тому, здається, я знаю, де її шукати.

Годину по тому Голліс уже сидів у поїзді з двох вагонів, не більших за міський автобус у Нью-Йорку. Цокочучи та торохтячи сталевими колесами, він неквапливо пробирався крізь голі вулканічні гори. Туман. Сніг на чорних валунах. А потім потяг в’їхав до тунелю, і вони пірнули в темряву. Випірнувши з тунелю, пасажири приблизно за п’ятдесят футів від себе побачили океан. Вагони злегка затремтіли — наче стадні тварини, що зраділи закінченню такої нецікавої та похмурої подорожі — і вкотилися на станцію, розташовану неподалік від бухти містечка Моцу.

На платформі було холодно й вітряно. Потираючи руки, Біллі побіг шукати таксі. За п’ять хвилин він повернувся із сором’язливим молодиком, який для солідності намагався відростити бороду.

— Він каже, що підробляє таксистом.

— ...і це означає, що він неодмінно заблукає.

Біллі розсміявся.

— Ми в Японії постійно збиваємося з дороги, але цей водій знає, як знайти «мертву зону». Це там, де хімічна компанія збудувала завод пестицидів. Коли кожен третій із місцевих мешканців помер, виробництво перемістили до Китаю.

Усі троє втиснулися до заляпаної багнюкою «тойоти» і поїхали повз низки маленьких ресторанчиків. На краю міста на тлі затягнутого сірими хмарами неба вирізнявся велетенською неоновою вежею зал із гральними автоматами «пачінко». Молодий водій повернув авто на гравійну дорогу, і вони в’їхали в «мертву зону» біля покинутого заводу з виробництва пестицидів. Хоча землю вкрив сніг, Голліс завважив, що дерева тут були всі до одного всохлі й мертві. Кілька пожовклих ялин ще трималися, наче вагаючись — падати чи не падати.

У зоні стояло близько десятка будинків, тож таксі зупинялося біля кожного.

— Японія — це як химерна вечірка, де кожен мусить бути ввічливим, — пояснив Біллі. — Люди казатимуть неправду, вказуватимуть хибну дорогу, аби лише не втратити обличчя.

Понад годину блукали вони лабіринтом сільських доріг. На спуску з пагорба «тойоту» занесло на зледенілій ділянці й кинуло в сніговий замет. Усі вийшли з авто, а Біллі почав шпетити водія за необачність.

За тридцять футів від них стояв блочний будинок з алюмінієвою обшивкою. Голліс побачив, як із нього вийшла стара жінка в чорній куртці з капюшоном та гумових чоботях і рушила до них гравійною під’їзною доріжкою. Жінка йшла по мокрому снігу повільно й статечно, і, здавалося, лише удар блискавки міг похитнути її. Вона мала сильне вольове обличчя та зосереджений погляд, яким пропікала трьох незнайомців, що посміли вдертися в її світ.

Дійшовши до авто, вона взяла руки в боки і стала розпитувати. Біллі спочатку намагався відповідати з рок-н-рольною хвалькуватістю, але його самовпевненість швидко випарувалася. Коли стара скінчила свій допит, вона відвернулася й пішла собі стежиною назад до будинку. А Біллі завмер на дорозі, ніяково втупивши погляд у носаки своїх мотоциклетних чобіт.

— Якась проблема зі старою пані? — спитав Голліс. — Ми вторглися в її володіння?