Розділ «16»

— Ця жінка — ітако. Каже, що чекала на тебе.

— Так, звісно.

— Може, вона вигадала, а може, і ні. Я лише знаю, що нам треба йти за нею до будинку.

— А що буде, коли ми увійдемо?

— Те, що ти хочеш: вона розмовляє з мертвими.

Двоє чоловіків увійшли до передпокою, познімали куртки та роззулися. Ітако кудись щезла, але двері до кімнати були прочинені; там на європейському дивані сидів дід і дивився по телевізору караоке-шоу. Злегка повернувши голову й не виказавши ані тіні здивування чи цікавості, він показав рукою ліворуч.

Біллі рушив коридором, а Голліс пішов слідком. Потім японець прослизнув у двері з товстого картону й опинився в кімнаті з мереживними шторами на вікнах. На циновці-татамі лежали кілька подушок, але єдиним справжнім предметом меблі тут був низенький дерев’яний столик, із якого зробили олтар. На ньому стояли численні статуетки кішок. Декотрі, менші за розміром, були виконані з дерева або жадеїту, але більшість із них — то були керамічні сувеніри з намальованою шерстю. Усі коти та кішки стояли повернуті очима до трьох зморщених апельсинів та склянки для мартіні, заповненої полірованими камінцями.

Голліс сів на одну з підлогових подушок і спробував зрозуміти — що йому робити. Він проїхав тисячі миль, щоб знайти цю жінку. Троє людей загинули, Табула йде за ним слід у слід, і ось вони сидять у будинку з божевільною старою жінкою, яка колекціонує керамічних котів.

Ітако повернулася до кімнати, вдягнена в коротку білу жакетку з японськими ієрогліфами. Вона подала руку, щось сказала по-японськи, і Біллі Хірано дав їй п’ять тисяч єн. Ітако перерахувала гроші, наче селянка, яка щойно продала свиню, і поклала їх під одного з керамічних котів. А потім заметушилася по кімнаті, запалюючи свічки й кадильниці.

Потім стара стала навколішки й розкрила поліровану дерев’яну скриньку. Звідти вона видобула вишукане намисто ретельно обмотала ним шию. Буси були зроблені із сиром’ятного шкіряного мотузка, на який нанизали старі, продірявлені по центру монети, пожовклі ведмежі пазурі та кілька скоцюрблених шматочків деревини. Кілька секунд вона невідривно дивилася на Голліса, а потім щось сказала японською.

Біллі переклав.

— Вона хоче знати, чого ти шукаєш.

— Та це просто смішно. Ніколи не повірю, що Горобець і справді колись говорив із цією жінкою. Ушиваймося звідси к бісу.

— Не зли її, Голлісе. Ця ітако — дуже сильна.

— Я так розумію, що переді мною — звичайна стара жінка, яка колекціонує сувенірних кошенят.

— Роби, що вона скаже, — благально попрохав його Біллі. — Скажи, що тобі потрібно.

Голліс повернувся до ітако і сказав англійською:

— Померла моя подруга. Я хотів би з нею поговорити.

Біллі переклав прохання. Ітако спокійно кивнула головою — наче хтось просто спитав її, як пройти до залізничної станції. Вона простягла руку до скрині й витягнула звідти довгу низку кам’яних чоток, зібрала докупи й обхопила долонями. Заплющивши очі, вона почала терти камінці один об другий і декламувати при цьому буддійські сутри.

Голлісу здалося, що кошенята на столі позирають на нього своїми маленькими очицями й кепкують. Ітако, стара і зморена, кілька разів під час тривалої процедури декламування збивалася. Через кілька секунд її голова різко сіпнулася назад, а все тіло заклякло. Сильна конвульсія пронизала її — і чотки впали на циновку. Ітако увібрала повні легені повітря, а коли почала видихати його, то з її роззявленого рота вирвався якийсь химерний звук.