Розділ «9»

У його уяві постала картина: монахи попрокидалися, повскакували з ліжок і, здійнявши ґвалт, кинулися вниз.

Але не сталося нічого. Усе, що він чув, — це власне дихання та легке шкряботіння його нігтів об черепицю. Ґабріел поповз по даху до дзвіниці й уліз усередину. І знову почекав хвилину, щоб пересвідчитися, що ніхто не йде, а потім спустився сходами до вестибюлю. Тут він крутнув ручку, і внутрішні двері слабко скрипнули.

Подячні свічки в підставках із червоного скла жевріли, немов жарини в згасаючому вогнищі. Темрява поглинула лики на іконах, але світло свічок відбивалося в золочених рамах та мідних люстрах. Коли Ґабріел наблизився до лівого проходу каплиці, він побачив перед олтарною перегородкою монаха. То був сутулий старий дуже маленького зросту; у руках він тримав чотки з веретеном на кінці. Він молився, походжаючи вздовж вівтаря й перекидаючи чотки за допомогою великого та вказівного пальців. Сандалі монаха шкрябали об кам’яну підлогу, а веретено оберталося за годинниковою стрілкою, наче мініатюрний млин.

Ґабріел сховався за колоною, обмірковуючи — що робити. Якщо він рушить уперед, монах його неодмінно побачить; якщо ж спробує піти з каплиці, зовнішні двері можуть виявитися замкненими. Він чекав хвилин двадцять, коли внутрішні двері розчинилися й до каплиці увійшов ще один монах. Чоловіки поговорили про щось грецькою мовою, і Ґабріел подумав: «А чи, бува, не побачив мене хтось на даху?» Старший монах рушив було до бічного проходу, але потім, вочевидь, передумав і вийшов слідком за молодшим із каплиці.

«Вони пішли до ранку чи лише на п’ять хвилин?» Ухопивши свічку, Ґабріел поквапився повз олтарну перегородку до гобелена. Відсунувши пропилену тканину, він виявив за нею дубові двері та литу залізну ручку із замком. Ґабріел швидко підв’язав гобелен. Замок видався досить новим, але про нові двері монахи не подбали. Відійшовши вбік, Ґабріел вдарив ногою двері над замком. Він бив, поки частина дерев’яної рами не відломилася і двері нарешті розчахнулися.

Потаємна кімната виявилася меншою, ніж він сподівався — приблизно дванадцять футів завдовжки та шість футів завширшки. На білому кам’яному олтарі виднівся золотий хрест і два підсвічники. Над хрестом висіло мутне й похмуре зображення Мойсея, що стояв біля палаючого куща, а в кутку стояв триногий ослінець. Інших меблів у кімнаті не було.

Ґабріел знову і знову обдивлявся невеличке приміщення, аж поки помітив мармурову плиту під олтарем. То був прямокутний камінь, що скидався на кришку саркофага, з викарбуваними хрестом та грецькими літерами.

Ставши навколішки, Ґабріел відштовхнув брус на кілька дюймів і побачив темряву, що вирувала, як чорне мастило, у білій кам’яній скриньці. Мандрівник простягнув руку й поворушив пальцями. Ані тобі палаючого куща. Ані голосу Господнього. Він був у цьому світі, у цій конкретній реальності, і лише тонкий шар відокремлював його від набагато складнішої та витонченішої системи. Ґабріел опустив руку в темряву й побачив, як вона зникла.