Розділ «9»

— Я поясню їм, що ти ходив на Синайську гору молитися.

— Так. Ви — людина надзвичайно релігійна, — тихо всміхнувся Ламброзо. — Ми не скажемо їм, що ви збираєтеся вдертися до каплиці.

Намагаючись не перечепитися через каміння, усі троє рушили каньйоном до монастиря. Ґабріел почув у темряві тихе бурчання верблюдів: то бедуїни готували їх до перевезення паломників, які мали з’явитися за кілька годин до світанку. Від споглядання нічного ландшафту й темних силуетів гір він раптом відчув себе втомленим і самотнім. То було ані пекло, ані рай — просто таке собі химерне чистилище.

Після десяти хвилин ходи Ґабріел знайшов трубу, яку він помітив раніше, ще вдень. У темряві монастирський мур видавався солідним і майже нездоланним кам’яним бар’єром.

— Залишайтеся тут, — прошепотів Липа. — Я перевірю, чи немає тут кого. — І розчинився в темряві за південно-східним рогом стіни.

Симон Ламброзо сів на валун і споглядав місяць, що сходив над Синайською горою.

— Я, здається, починаю розуміти, чому Мойсей привів синів Ізраїлевих у це жахливе місце. Воно так само просторе й просте, як порожня кімната. Ніщо не мусило відволікати від слова Господнього.

Ґабріел поглянув у нічне небо, але не побачив краси зірок, подумавши, що якісь із них щезли мільярди років тому, а їхнє світло й досі мандрувало просторами Всесвіту.

— Липа гадає, що Майя померла.

— Ніхто не знає, що з нею сталося. Усе могло бути.

— Вона перейшла до Першого царства й пожертвувала собою, щоб...

— То був її свідомий вибір, Ґабріеле. Ми говорили з нею про це в Римі.

З-за рогу показався Липа.

— Зовнішні двері замкнені, і поблизу нікого немає. Піднімайся. Сподіваюся, монахи поснули.

Ґабріел вхопився за водогінну трубу й поліз угору, працюючи руками й ногами. Навіть при слабкому світлі він міг бачити різні шари монастирського муру. Перші сорок футів складалися з масивних блоків пісківця, видобутого в каменоломнях і доставленого сюди ще солдатами імператора Юстиніана. Кам’яні блоки другого шару були набагато меншими — куби зі стороною приблизно фут завбільшки — і скріпленими будівельним розчином. Його руки та плечі вже боліли, коли він дістався до верхівки стіни: то був трифутовий шар каменів неправильної форми та гальки, яку монахи збирали під час піших прогулянок. Ґабріел поглянув униз і побачив, що Лінден та Симон ідуть геть від монастиря. Він дістався до краю плаского даху й підтягнувся.

Дах виявився справжнісіньким звалищем битої цегли та іржавих труб.

«Обережно, — подумав Ґабріел. — Зараз я прямісінько над чиєюсь спальнею».

Намагаючись пересуватися безшумно, він перетнув дах і поглянув на відстань, що відокремлювала дах гуртожитку монахів від даху каплиці. Було надто темно, й у дворі внизу нічого не було видно. У Ґабріела виникло відчуття, що він ось-ось кинеться в бездонну прірву. Він пригадав, що сказав йому один Вільний Рисак перед тим, як йому довелося бігти дахами Смітфілдського ринку: «Слідкуй за своїми ногами, але нижче не дивися».

Ґабріел відміряв три кроки від точки старту до краю. Один глибокий вдих — і ось він біжить, стрибає, змахує руками, падає крізь темряву і приземляється на червоний черепичний дах каплиці. Послизається, ледь втримується на ногах, хапається за черепицю і падає, притиснувшись до даху.

«Усі мене почули, — подумав він. — Усі вже знають, що я тут».