Розділ «9»

— Мандрівники не мають жодного обов’язку перед Арлекінами!

— Я поїду до монастиря, Липо. А коли я знайду точку доступу, то піду туди сам. Якщо не хочеш брати в цьому участь, я скажу водієві, щоб він відвіз тебе назад до Каїра. — І Ґабріел повільно пішов униз до авто, а за ним слідом рушив Симон. За кілька хвилин з’явився й Липа; він заліз у машину і грюкнув дверима. Решту подорожі всі троє мовчали. Схоже, водій-єгиптянин здогадався, що його пасажири посварилися, і час від часу поглядав на Липу, бо той, здавалося, мав ось-ось вибухнути.

Дорога пішла по каньйону, вздовж висохлого річкового русла. Вони проїхали через один пропускний пункт, а потім ще один. На останньому контрольно-пропускному пункті купка знуджених поліцейських посьорбували чай та покурювали кальян. На відстані ста ярдів на узбіччі стояли туристичні автобуси з працюючими двигунами та увімкненими кондиціонерами.

— Більшість туристів прибули сюди о другій ранку, щоб піднятися на гору Синай, — пояснив водій. — А тих, кому немає сил, щоб пройти таку відстань пішки, бедуїни повезуть на верблюдах.

Монастирський постоялий двір утворював комплекс білих будівель із терасою в тіні італійських кипарисів та оливкових дерев. Менеджер зареєстрував їх, а кульгавий підліток відніс їхні речі до номерів. Розпашілі від піднімання на гору туристи сиділи на терасі біля сувенірної крамниці з рестораном.

— Йдіть до каплиці й пошукайте там потаємну кімнату, — сказав Липа Ґабріелу із Симоном, — А я сходжу до настоятеля й подивлюся, чи можна встановити з ним фінансовий контакт.

Піднімаючись брукованою стежиною до монастиря, Ґабріел та Симон побачили, як два бедуїни допомагають якомусь старому злізти з верблюда, а тим часом решта туристів спускалися вузькою звивистою стежиною.

— Багато років тому мій брат зійшов на цю гору, — сказав Симон. — І вздовж усього маршруту стояли бедуїни і продавали воду в пляшках та печиво. Чим ближче до вершини, тим вища ціна.

Монастир був збудований як форт для захисту монахів від нападників із пустелі. Каплицю палаючого куща оточував високий мур із брил піщаника, тому зі стежини видно було лише вершечок дзвіниці. Заплативши за вхід, Симон із Ґабріелем увійшли до монастиря у маленькі двері, врізані в стіну. Каплиця стояла в центрі подвір’я, оточеного триповерховими монастирськими спорудами. Прохід між цими монастирськими приміщеннями та власне каплицею був досить маленький — близько двадцяти футів із західного боку від каплиці й менше від восьми футів — зі східного.

Групи туристів намагалися протиснутися в цей прохід, а гіди різними мовами горлали на них. Більшість жінок мали на собі майки з бретельками та шорти-капрі, а їхні голови й оголені плечі вкривали тонкі накидки — для звичаю. Поки Симон обдивлявся каплиці зовні, Ґабріел рушив за натовпом у північний закуток двору. Там ріс кущ — здогадно, нащадок отого першого полум’янистого куща, — і туристи штовхали одне одного, щоб відірвати від нього листочок на пам’ять.

Симон торкнувся плеча Ґабріела й тихо сказав:

— Потаємної кімнати ніде не видно. Каплиця ж має сорок метрів завширшки і сто двадцять — завдовжки. Ходімо подивимося, яка вона всередині.

Чоловіки пішли до церкви. Зачовгані потерті килими, що вкривали мармурову підлогу, стишували їхні сліди. Єдине світло йшло від олійних ламп та канделябрів, що звисали з прикріплених до стелі ланцюгів. Найбільше вражала вишукана сріблясто-золота ширма між олтарем і головним простором каплиці. Перед ширмою стояв монах у чорній рясі й злостиво сичав на кожного, хто намагався зробити фото.

Ґабріел та Симон обдивилися раку з мощами святої Катерини, де зберігався фрагмент її руки, схожий на знайдену на задвірках стару курячу кістку. Поки Симон міряв кроками внутрішні розміри каплиці, Ґабріел сів на дерев’яну лавку й подивився вгору, на масивну мідну люстру у формі дракона. Стіни каплиці були завішані іконами із зображеннями святих та мучеників, що дивилися на присутніх великими чорними очима, від чого Ґабріелу здалося, що він потрапив на якийсь небесний трибунал.

Гомінлива група християн з індійського штату Гоа покинула каплицю, за ними вийшов натовп росіян і група поляків. І в каплиці на мить запанувала надзвичайна тиша, сповнивши простір благочестям. Навіть монах у чорній рясі, і той, здавалося, розслабився. Поглянувши на Симона з Ґабріелем, він, вочевидь, визнав їх цілком безневинними — і вийшов із каплиці в парадні двері.

— Йдіть за мною, — кинув Симон Ґабріелу. — Здається, я знайшов потаємну кімнату.

Ґабріел підвівся з лави й поквапився проходом. У фронтальній частині будівлі на стіні висів гобелен із розпливчастим зображенням Мойсея, що розділив навпіл Червоне море. Ледь торкнувшись старої запиленої тканини, Ґабріел намацав за нею обриси дверей.

— Ви впевнені, що це те саме місце?

— Так. Воно відповідає плану, який намалював нам Юсеф...

Та не встигли вони відхилити гобелен, як парадні двері скрипнули, відчинилися — і на порозі з’явився монах із новою групою туристів. Ґабріел із Симоном вийшли з каплиці, перетнули двір і пройшли у ворота в монастирській стіні.