Розділ «9»

— Усередині я зміряв кроками довжину каплиці, — почав пояснювати Симон. — Якщо врахувати товщину стін, то, на мою думку, залишається достатньо місця для потаємної кімнати.

— Гадаєте, Липа зможе домовитися з монахами?

— Хтозна. Він казав, що збирається дати їм хабара.

Вони пройшли до східної частини монастиря. Уже в новітню добу монахи вирішили провести водогін та каналізацію. Замість свердлити отвори в стіні, вони прикріпили прогоничами зовні чотиридюймову водогінну трубу. Ґабріел торкнувся шершавої поверхні труби.

— Я міг би вибратися по ній на дах. А потім перестрибнути проміжок, що відділяє гуртожиток монахів від каплиці. А з даху я зміг би через дзвіницю проникнути всередину.

— Схоже, це надійний спосіб зламати собі шию, — зауважив Симон. — Ходімо назад до постоялого двору й подивимося, чи успішно наш друг провів переговори.

Липу вони застали на терасі. Француз-Арлекін сидів біля входу в ресторан і посеред паломників видавався білою вороною. Більшість із них — жінки в чорному вбранні, з накидками на головах та срібними хрестами на шиях. Нечисленні чоловіки були вдягнені в потерті костюми та сорочки, застебнуті аж до комірця, і курили цигарки, теревенячи зі священиком грецької православної церкви, очільником їхньої групи.

Ґабріел сів за білий пластиковий стіл.

— Що сталося?

— Я роздав трохи грошей персоналу, а потім пішов поговорити з настоятелем. — Із цими словами Липа кинув на стіл фальшиву візитну картку. — Сказав йому, що я продюсер фільму і що мені треба без перешкод потрапити до каплиці, щоб зробити фотографії. А настоятель відповів мені, що для узгодження питання з патріархатом Олександрійським доведеться чекати принаймні півроку. Я запропонував йому невелику суму грошей, а потім значно більше. Його мучила спокуса, але він таки відмовився.

Симон витер хусткою лоба.

— Ґабріел, здається, уже придумав, як потрапити до каплиці.

— На твоєму місці я зробив би це сьогодні. Туристи прибувають сюди на день-два. Вони йдуть на Синайську гору, зустрічають там світанок, а потім купують на пам’ять футболки і знову сідають в автобуси. Якщо ми залишимося тут довше, можуть виникнути підозри.

Друзі пішли до ресторану пообідати. Коли ж вони повернулися на терасу, сонячне світло згасало й гори перетворилися на темні силуети. У сутінках виникла постать і вийшла на терасу. То був кульгавий підліток, який уранці відніс їхні речі до номерів. Нервуючи, він підійшов до Липи і щось шепнув йому французькою. Липа дав йому трохи грошей і кивнув, щоб той ішов геть.

— Нам треба поквапитися і проникнути в каплицю негайно. Родич цього хлопця працює на пропускному пункті. Він сказав, що щойно прибули якісь люди на сріблястому пікапі й розмовляють із начальником поста.

Ґабріел та Симон відразу ж підвелися і слідком за Липою пішли геть із тераси, заглибившись в темряву.

— Вони з Табули? — спитав Ґабріел.

— Навряд чи. Хлопець сказав, що вони з військової поліції. Якщо вони нас знайдуть, то поставлять кілька запитань, щоби переконатися, що ми не ізраїльські шпигуни.

— Треба змусити їх по-серйозному відпрацювати свій хабар, — сказав Симон Липі. — Я розмовлятиму тільки італійською. А ви розмовляйте французькою.

— А що, коли вони почнуть розпитувати про мене? — сказав Ґабріел.