Розділ «9»

— Мене звуть Натан Бун. Я працюю на Вічнозелений фонд. Ми надали вам субсидію для досліджень. Правильно?

Протягом останніх шести років Вічнозелений фонд спонсорував неврологічні дослідження Річардсона. Здобути початкову субсидію було важко. Ви фактично не могли звернутися до Вічнозеленого фонду — його працівники зв’язувалися з вами самі. Але коли ви вже долали той початковий бар’єр, продовження Угоди було автоматичним. Вам ніколи не дзвонили з фонду й не надсилали свого працівника для оцінювання досліджень. Друзі Річардсона жартували, що Вічнозелений фонд — це найперша організація в науці, яка може позбутися своїх грошей.

— Так. Ви деякий час підтримували мою працю, — сказав Річардсон. — Чи можу я чимось допомогти вам?

Натан Бун засунув руку за пазуху парки й витяг звідти білий конверт.

— Це копія вашого контракту. Мені звеліли звернути вашу увагу на пункт 18-С. Ви знайомі з цим параграфом, докторе?

Звичайно, Річардсон пам’ятав цей пункт. Це твердження, типове для Вічнозеленого фонду, вони поміщали до своїх субсидійних контрактів, щоб запобігти марнотратству й шахрайству.

Бун витяг контракт з конверта й почав читати:

— Номер 18-С. Одержувач субсидії — гадаю, це ви, докторе, — погоджується в будь-який час зустрітися з представником фонду, щоб дати опис дослідженню, яке він зараз проводить, і звіт про розподіл наданих коштів. Місце зустрічі визначає фонд, який забезпечує одержувача транспортом. У разі відмови виплату субсидії буде припинено, а контракт — визнано недійсним. У такому разі одержувач субсидії зобов’язаний повернути всі раніше асигновані кошти до фонду.

Бун проглянув решту контракту й дійшов до останньої сторінки.

— Це ви підписали, докторе Річардсон? Так? Це ваш нотаріально засвідчений підпис?

— Звичайно. Але чому вони хочуть поговорити зі мною просто зараз?

— Я впевнений, що це лише невеличке ускладнення, яке треба з’ясувати. Візьміть із собою шкарпетки та зубну щітку. Я привезу вас до нашого дослідницького центру в Пурчасі, у штаті Нью-Йорк. Вони хочуть, щоб ви вже сьогодні ввечері оглянули деякі відомості, щоб завтра вранці зустрітися з нашим колективом.

— Про це не може бути й мови, — сказав Річардсон. — Мені треба вчити своїх аспірантів. Я не можу залишити Нью-Гейвен.

Бун схопив Річардсона за праву руку та злегка її стиснув, щоб доктор не втік. Бун не діставав зброї і не погрожував, але в ньому було щось дуже загрозливе..На відміну від більшості людей, він ніколи не виявляв сумніву чи вагання.

— Я знаю ваш розклад, докторе Річардсон. Я перевірив його перед тим, як сюди під’їхати. Завтра у вас немає занять.

— Відпустіть мене. Будь ласка.

Бун випустив руку Річардсона.

— Я не примушуватиму вас сідати в машину та їхати до Нью-Йорка. Я взагалі не примушуватиму вас щось робити. Але якщо ви вирішите діяти нерозумно, вам слід приготуватися до негативних наслідків. А тоді я все життя шкодуватиму, що така видатна людина зробила неправильний вибір.

Як солдат, який тільки-но передав повідомлення, Бун швидко повернувся й пішов назад до свого джипа. Доктор Річардсон почувався так, ніби його вдарили кулаком у живіт. Про що це він казав? Негативні наслідки?

— Хвилинку, містере Бун. Будь ласка.