Розділ «13»

арадний вхід до чотириповерхового будинку, де містилася фабрика одягу містера Бульки, був облямований двома рядами кам’яних статуй на тлі червоної стіни. У приймальні на першому поверсі стояли гіпсові копії скульптур із гробниць єгипетських фараонів, а на стінах над сходами були намальовані ієрогліфи. Ґабріелові стало цікаво, чи спеціально декоратори шукали професора, щоб написати справжні ієрогліфічні послання, чи ці символи вони скопіювали з енциклопедії. Проходжаючись вночі навколо пустого будинку, хлопець торкався ієрогліфів та обводив їхні обриси вказівним пальцем.

Щоранку, крім вихідних, до фабрики прибували робітники. Першим поверхом, який призначався для відправлення товарів та приймання сировини, керували молоді латиноамериканці у просторих штанях і білих футболках. Тканину, яка надходила до фабрики, надсилали вантажним ліфтом до закрійників на третій поверх. Зараз робили жіночу білизну: закрійники складали в стопу шари атласу й віскози на широких дерев’яних столах і розрізали тканину електричними ножицями. Швачки на другому поверсі були нелегальними емігрантками з Мексики та Центральної Америки. Містер Булька платив їм тридцять два центи за кожен зшитий виріб. Вони важко працювали у запорошеній кімнаті, але, здавалось, завжди сміялися з чогось або розмовляли одна з одною. До деяких швацьких машинок були прикріплені образи Діви Марії в рамках, і Мати Божа дивилась на робітниць, доки вони зшивали червоні бюстгальтери з маленькими золотими сердечками, що звисали з задньої застібки.

Останні кілька днів Ґабріел і Майкл перебували на четвертому поверсі фабрики, що слугував коморою для порожніх коробок і старих офісних меблів. Дік купив спальні мішки й розкладачки в крамниці спорттоварів. У будинку не було душу, але вночі брати спускалися сходами і приймали ванну та обтиралися губками в приміщенні для відпочинку робітників. На сніданок вони їли пончики або рогалики. Під час ланчу до фабрики була припаркована вантажівка, яка поставляла провізію, і один з охоронців приносив їм яєчні коржики чи бутерброди з м’ясом індички у пінопластових посудинах.

Удень їх охороняло двоє чоловіків з Ель-Сальвадора. Після того як робітники йшли додому, прибував Дік з лисим латиноамериканцем — Хесусом Моралесом, колишнім викидайлом з нічного клубу. Хесус проводив більшість часу, читаючи журнали про автомобілі або слухаючи по радіо музику ранчеро.

Коли Ґабріелові ставало нудно і хотілося з кимось поговорити, він ішов униз і балакав з Діком. Кремезний полінезієць дістав це прізвисько, бо був дияконом у фундаменталістській церкві в Лонґ-Біч.

— Кожен несе відповідальність за свою душу, — казав він Ґабріелові. — Якщо хтось іде до пекла, у раю буде більше місця для праведників.

— А якщо ти потрапиш до пекла, Діку?

— Цього не станеться, брате. Я піду нагору, до кращого світу.

— А якщо тобі доведеться когось убити?

— Це залежить від того, ким він буде. Якщо він буде справжнім грішником, то я зроблю цей світ кращим. Сміття йде на смітник. Ти розумієш, про що я кажу?

Ґабріел приніс свій мотоцикл «Хонда» та кілька книжок нагору, на четвертий поверх. Юнак проводив свій час, розбираючи байк, протираючи кожну деталь і знову складаючи все докупи. Копи це йому набридало, він читав старі журнали або перекладне видання «Казки про джина» у м’якій обкладинці.

Ґабріел сумував за відчуттям повної свободи, яке приходило До нього, коли він мчав мотоциклом або стрибав з парашутом. Тепер він потрапив у пастку на фабриці. Він усе ще бачив сни про пожежу. Ґабріел був усередині старого будинку й дивився, як крісло-гойдалка займається сильним жовтим полум’ям. Глибокий вдих. Пробудження в темряві. За кілька метрів від нього лежав і хропів Майкл, а біля будинку сміттєзбірник розвантажував контейнери..

Удень Майкл вимірював кроками четвертий поверх і говорив по мобільному телефону. Він намагався не переривати процес придбання адміністративної будівлі на Велширському бульварі, але не міг пояснити банкові свого раптового зникнення. Попри благання дати йому ще трохи часу, скидалось на те, що угода зазнає краху.

— Хай буде, що буде, — сказав Ґабріел. — Ти зможеш знайти іншу будівлю.

— Для цього, можливо, потрібні будуть роки.

— Ми завжди можемо переїхати до іншого міста. Почати нове життя.

— Це моє життя. — Майкл сів на коробку від тканин, витяг з кишені носовичок і спробував стерти масну пляму з носка правої туфлі. — Я важко працював, Ґейбе. А тепер мені здається, що все пропадає.

— Ми завжди виживали.

Майкл похитав головою. У нього був вигляд боксера, який тільки-но програв поєдинок за звання чемпіона.