Основними представниками цієї групи антибіотиків є стрептоміцин, неоміцин, канаміцин, гентаміцин, амікацин, тобраміцин, сизоміцин, моно- міцин та ін.
Класифікація:
I покоління – стрептоміцин, неоміцин, мономіцин, канаміцин;
II покоління – гентаміцин;
III покоління – тобраміцин, амікацин, сизоміцин, нетилміцин.
Антимікробна активність
Аміноглікозиди мають широкий спектр антимікробної дії. Особливо чутливі до цих антибіотиків грамнегативні бактерії, меншою мірою – грам- позитивні. Аміноглікозиди І покоління (стрептоміцин, канаміцин) проявляють найбільшу активність проти М. tuberculosis і деяких атипових мікобактерій; аміноглікозиди II (гентаміцин, тобраміцин) і III (амікацин, нетилміцин) поколінь більш дієві відносно Р. aeruginosa. До аміноглікозидів стійкі анаероби (Clostridium spp., Bacteroides spp.); до них помірно чутливі або стійкі Streptococcus spp., більшість внутрішньоклітинних мікроорганізмів.
Механізм дії. Пов'язаний з безпосереднім впливом аміноглікозидів на рибосоми з утворенням неповноцінних білкових молекул (порушується порядок чергування амінокислот), що не виконують функцій бактерійних протеїнів. Для аміноглікозидів характерний бактерицидний ефект. Припускають, що зв'язування з мембранними структурами і проникнення препарату в клітину здійснюються за рахунок енергії метаболізму аероба.
Місце в антимікробній терапії. Клінічне значення аміноглікозидів визначається високою активністю відносно більшості грамнегативних збудників аеробів.
Стартовими емпіричними засобами, що використовуються у монотерапії, їх назвати важко, оскільки перехресною антимікробною активністю з аміноглікозидами володіють багато груп препаратів, починаючи з цефалоспоринів, фторхінолонів, антисиньогнійних пеніцилінів та інших антибіотиків з набагато меншою кількістю побічних реакцій. Тому аміноглікозиди, через достатньо виражену токсичність, не рекомендують використовувати при стафілококових інфекціях, неускладнених інфекціях сечових шляхів. За таких інфекцій їх використання все ж можливе, але лише у разі, якщо ці збудники мають стійку резистентність до інших, менш токсичних препаратів, і за умови наявної чутливості до аміноглікозидів. Неприпустимо помилковим вважається призначення цієї групи ЯЗ при позалікарняних пневмоніях (аміноглікозиди зовсім не активні відносно S. pneumoniae, який є основним збудником цього захворювання). Невірним є призначення цих засобів при окремих кишкових інекційних захворюваннях (шигельозі, сальмонельозі), на ці збудники аміноглікозиди теж не діють.
Призначають їх емпірично у вигляді монотерапії досить рідко. Найчастіше призначення аміноглікозидів (за неможливості використання менш токсичних препаратів) відбувається в комбінації з бета-лактамами, антианаеробними препаратами залежно від локалізації процесу і збудника, зокрема при внутрішньогоспітальних інфекціях різної локалізації, сепсисі (в першу чергу у хворих з нейтропенією), післяопераційних гнійних ускладненнях, важких формах пієлонефриту, інфікованих опіках, септичному артриті, спричиненому грамнегативними мікроорганізмами, після операцій на кістках і суглобах, у комплексній антибіотикотерапії бактеріального ендокардиту, при туберкульозі (стрептоміцин, канаміцин, амікацин). Проте залишається актуальною їх унікальна можливість впливу на більшість збудників зоонозних особливо небезпечних інфекцій (чума, туляремія, бруцельоз тощо).
Ці препарати також відносять до групи протисиньогнійних засобів.
Резистентність. Розвиток набутої стійкості мікроорганізмів до аміноглікозидів відноситься до середини 70-х років XX сторіччя і зумовлений широким застосуванням цих препаратів. Розповсюдженню сприяє зростання числа штамів грамнегативних мікроорганізмів з плазмідною детермінацією стійкості до β-лактамів (β-лактамази розширеного спектра), які одночасно кодують і стійкість до аміноглікозидів.
Основним механізмом виникнення стійкості до аміноглікозидів є їх ферментативна інактивація специфічними ензимами, що модифікують ці антибіотики. Змінені таким чином аміноглікозиди втрачають здатність зв'язуватися з рибосомами і порушувати синтез білка. Клінічні штами ентеробактерій несуть плазміди розширеного спектра, які можуть бути відповідальні за стійкість до гентаміцину, амікацину й ін. Важливим механізмом розвитку резистентності є також порушення проникності клітин і транспортування аміноглікозидів у клітину, що призводить до порушення їх зв'язування з рибосомами.
Стійкість до аміноглікозидів формується повільніше, ніж до інших антибіотиків широкого спектра дії (наприклад, до цефалоспоринів). Деякі клінічні штами мікроорганізмів формують неповну перехресну стійкість (стрептоміцинстійкі мікобактерії туберкульозу зберігають чутливість до канаміцину, а гентаміцинстійкі синьогнійні палички – до амікацину).
Протипоказання і застереження:
► гіперчутливість;
► ураження VIII пари черепних нервів, вестибулярні порушення, розлади слуху;
► порушення функції виділення нирок;
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Протиінфекційні лікарські засоби» автора Крайдашенко О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Аміноглікозиди“ на сторінці 1. Приємного читання.
