Найчастішими збудниками інфекційних захворювань нирок та сечовивідних шляхів є кишкова паличка, стафілокок, ентерокок, протей, синьо- гнійна паличка, клебсієла. У 15-30 % хворих виявити збудник не вдається, що пов'язано з наявністю L-форм бактерій, мікоплазм або вірусів.
Лікування пієлонефритів. Пієлонефрит у амбулаторних хворих практично виключно викликається кишковою паличкою (90% і більше). При повторних атаках захворювання, а також для госпітальних випадків пієлонефриту, збільшується значення інших ентеробактерій та інших грампозитивних бактерій (S. saprophyticus, E. faecalis). Зараз збережена висока чутливість позалікарняних штамів £ coli до фторхінолонів, захищених пеніцилінів, цефалоспоринів, аміноглікозидів. Невисока чутливість відзначається до ко-тримоксазолу, ампіциліну, нітроксоліну.
При ускладнених інфекціях СВШ частота виділення £ coli знижується, частіше зустрічаються інші збудники – Proteusspp., Pseudomonasspp, Klebsiella spp., гриби (переважно C albicans). Карбункул нирки в 90 % викликаний S.aureus. Основними збудниками апостематозного пієлонефриту, абсцесу нирки з локалізацією в медулярній речовині є E. coli. Klebsiella spp., Proteus spp.
Успішна антибактеріальна терапія пієлонефриту у найближчому періоді після госпіталізації багато в чому визначає прогноз захворювання, дає змогуліквідувати активність мікробно-запального процесу в нирках, запобігти розвиткові гнійно-деструктивних форм гострого пієлонефриту та ускладнень. Інтенсивну антибактеріальну терапію доводиться починати негайно, часто за життєвими показаннями, ще до одержання результатів бактеріологічного дослідження. Емпірична антибактеріальна терапія ґрунтується на накопичених даних про мікробних збудників та їхню чутливість до дії антибіотиків. Спектр дії антибіотиків, які можуть бути застосовані для екстреної антибіотикотерапії, повинен охоплювати не менше як 90-95 % імовірних збудників. Після отримання результатів антибіотикограми призначену терапію корегують згідно з чутливістю виділених збудників до антибіотиків. Враховується також ефект від раніше призначеного препарату. Найбільш раціональною є монотерапія неускладненого пієлонефриту сучасними антибіотиками широкого спектра дії фторхінолонового ряду, цефалоспоринами III–IV поколінь, карбапенемами та амінопеніцилінами, а також захищеними β-лактамними антибіотиками. Застосування аміноглікозидів на сучасному етапі обмежене внаслідок їх нефро- та ототоксичності.
Після отримання результатів антибіотикограми терапію коригують згідно з її результатами. У тяжких випадках застосовують комбіновану терапію двома антибіотиками, шлях введення – внутрішньовенний.
При покращенні загального стану хворий може бути переведений на оральний прийом одного з вищенаведених препаратів для завершення 2-3-тижневого курсу терапії.
Із фторхінолонів ефективні норфлоксацин 0,4 г 2 рази на добу, офлоксацин 0,2-0,4 г 2 рази на добу, ципрофлоксацин 0,5 г 2 рази на добу або ципрофлоксацин пролонгованої дії 1,0 г 1 раз на добу, левофлоксацин 0,5 г 1 раз на добу.
Високоактивним антибіотиком щодо більшості збудників пієлонефриту є представник нітрофуранів фуразидин (фурамаг) (0,05 г 3 рази на добу перорально), який призначається як другий антибактеріальний препарат у гострому періоді захворювання, або у вигляді монотерапії після вщухання гострих проявів пієлонефриту згідно з даними антибіотикограми сечі.
Широко використовують цефалоспорини: цефтріаксон 1,0 г 1-2 рази на добу, цефотаксим 1,0 г 2 рази на добу, цефтазидим 1,0 г 2 рази на добу та цефоперазон 1,0 г 2-3 рази на добу. Також є ефективним амоксицилін/клавуланова кислота 0,625 г 3 рази на добу або 1,0 г 2 рази на добу чи 1,2 г 2 рази на добу.
Необхідність застосування амінопеніцилінів та цефалоспоринів, у т.ч. інгібіторозахищених, набуває актуальності у випадках резистентності мікробного чинника запалення до фторхінолонів та в ситуаціях, коли останні протипоказані (наприклад, вагітність, період лактації, пубертатний період).
Лікування ускладнених форм пієлонефриту, зокрема апостематозного, карбункулу нирки розпочинають відразу з посиленої моно- або комбінованої антибіотикотерапії, як правило емпірично, у вищих режимах доз ЛЗ: антибіотики широкого спектра дії (фторхінолонового ряду, цефалоспорини III–V поколінь, захищені пеніциліни, карбапенеми). Комбінована антибіотикотерапія двома антибіотиками одночасно проводиться найчастіше найефективнішими комбінаціями фторхінолонів та цефалоспоринів. Шлях введення – парентеральний (внутрішньовенно).
Препарати вибору при ускладнених інфекціях СВШ: парентеральні фторхінолони (ципрофлоксацин 0,2 г 2 рази на добу, офлоксацин 0,2 г 2 рази на добу, пефлоксацин 0,4 г – 2 рази на добу, левофлоксацин 0,5 г 1 раз на добу, максифлоксацин 0,4 г – 1 раз на добу); амоксицилін/клавуланат 1,2 г – 3 рази на добу, ампіцилін/сульбактам 1-3 г 3-4 на добу.
Альтернативні препарати: цефалоспорини III–V покоління (цефотаксим 1-2 г 2-3 рази на добу, цефтріаксон 1-2 г 2 рази на добу, цефоперазон 1-2 г – 3 рази на добу, цефоперазон/сульбактам 2,0 г 2 рази на добу до 4-8 г/ добу, цефтазидим 1-2 г – 3 рази на добу, цефепім 0,5-2 г 2-3 рази на добу), карбоксипеніциліни (тикарцилін/кпавуланат по 1,6-3,2 г кожні 4-6-8 год.). У разі карбункулу нирки – цефазолін, глікопептиди (ванкоміциндейкопланін).
Для монотерапії найбільш ефективні карбапенеми: іміпенем/циластатин 0,5-1,0 г – 2 рази на добу та меропенем 0,5 г 3-4 рази на добу. Для комбінованої терапії використовують також аміноглікозиди, причому добова доза вводиться одномоментно: гентаміцин із розрахунку 3-5 мг/кг, амікацин 15 мг/кг.
Парентеральне введення антибіотиків продовжується ще 24-48 годин після ліквідації гіпертермії. Тривалість перорального прийому АБП залежить від клініко-лабораторної картини захворювання і становить 2-4-8 тижнів.
Лікування циститів. Переважна більшість циститів викликається грамнегативними бактеріями, з яких Escherichia coli займає близько 80% випадків. Staphylococcus saprophiticus – другий за частотою збудник гострого циститу (11 %). Причиною більшості решти випадків є ентерококи, Klebsiella spp., Proteus spp. Крім бактеріальних збудників, у розвитку запального процесу слизової оболонки сечового міхура значну роль відіграють мікоплазми та віруси.
Для лікування циститу обов'язковий контроль за флорою сечі, що висівається, та її чутливістю до антибіотиків. З урахуванням етіологічної структури збудників циститу проводиться пероральна антибактеріальна монотерапія.
Препаратами вибору з найкращою ефективністю є фторхінолони. У клінічній практиці найчастіше для всіх груп антибіотиків використовується 5-14-денна схема за тривалістю лікування. Із фторхінолонів ефективні: норфлоксацин та пефлоксацин – 0,4 г 2 рази на добу, офлоксацин 0,2-0,4 г 2 рази на добу, ципрофлоксацин 0,25-0,5 г 2 рази на добу. Також є ефективним амоксицилін/клавуланова кислота 0,625 г – 3 рази на добу. Інші бета-лактамні антибіотики менш ефективні.
Нітрофурани вимагають подальших досліджень і ще не можуть розглядатись як засіб для короткотермінової терапії. Рекомендується як мінімум 7-денний курс (фуразидин (фурамаг) 50 мг -1 капсула 3 рази на добу).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Протиінфекційні лікарські засоби» автора Крайдашенко О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Інфекції нирок і сечовивідних шляхів“ на сторінці 1. Приємного читання.
