Розділ «6»

— Віднині тебе звуть Толмо. Такий був ярлик у крадія.

— А що, як хтось про нього спитає?

— Їм байдуже до зовнішності. Це ж просто, як і оці чоботи в мене на ногах. Лише боги слідкують за нами і нашим життям.

Женці стиснули свої ножі так, немов зібралися видертися на повзун і всіх там повбивати. Машинерія скрипіла, чахкала й пихкала маленькими струменями пари. Раптом Верга поліз у воду і витягнув звідти зелену рослину завбільшки з гарбуз; за нею тягнулося стебло з листям.

— Ось оце зветься «спарка». Не знаю, як там вона зветься у вас, хранителів. Береш ніж і відрізаєш стебло біля зачатка кореня. Відсікаєш бічні стебла — і кидаєш спарку в транспортер. — Верга підняв меншу рослину. — Ось ця ще не виросла. А оце... — Верга схопив Майкла за руку і засунув її під воду, щоб він зміг помацати великий гладкий предмет. — Це материнська рослина. Ми залишаємо її для того, щоб вона давала новий урожай.

— Зрозуміло.

— Головне в нашій справі — неквапливість та ретельність. І пильнуй свого ножа — не поріж ногу.

— У воді водяться якісь істоти. Одна з них мене вкусила.

Кілька робітників розсміялися, а Верга смикнув Майкла за крис його капелюха.

— Якщо на тебе нападе фінвал і почне гризти, відразу ж дай мені знати — і він опиниться в казанку.

Тепер, коли головний повзун зупинився, Майкл зміг роздивитися механізми, змонтовані в задній частині машини. На металевій рамі лишень на кілька дюймів над поверхнею води піднімався горизонтальний конвеєр, що подавав зібрані рослини до вертикальної дротяної труби з обертальним шнеком усередині. Коли рослина доходила до протилежного горішнього краю труби, вона спрямовувалася до воронкоподібних бункерів, змонтованих на двох допоміжних машинах.

— Нехай нас винагородять боги, — помолився Верга. Женці витягнули свої ножі. Сталеві штирі на краю конвеєра розділяли робочу площу на дванадцять окремих зон. Якби Майкл не прийшов на заміну померлому самогубцю, відразу ж з’ясувалося, що одна людина зникла. Гучне гуркотіння машин та неозорий мерехтливий обшир водних полів тиснули на психіку. На якусь мить Майклу захотілося розвернутися й захлюпати до суходолу.

Верескнув паровий свисток, і повзун повільно рушив уперед. Переполоханий цим порушенням спокою, один із фінвалів вискочив із води. Стара жінка хутко вхопила його за хвіст і кинула на конвеєр, де один із робітників відрізав йому голову, а тулуб кинув на задню частину рами. Тварина затряслася так, наче ось-ось мала розпастися на шматки. Гострозуба голова вугра пропливла повз Майкла, і він ошелешено провів її поглядом.

— Толмо! — гукнув Верга. — Ти забув, що маєш робити? Де твій ніж?

Майкл витягнув ножа і влився в робочий ритм. Чоловіки й жінки працювали швидко і злагоджено. Ногами вони намацували розмір невидимої під водою спарки, а потім хапали за стебло й витягали рослину на поверхню. Один-два вправні удари ножем — і спарку відрізано. Потім вони поспішали до повзуна й кидали зібраний врожай на стрічку конвеєра.

Майкл швидко примірився намацувати спарку під водою, але відрізати її ніяк не виходило. Стебла були товсті та сплутані. І до цієї плутанини листя та багнюки додавалися плутанина й замішання в його свідомості.

«Нахилися. Хапай. Ні, це надто маленька спарка. Кинь її». Нарешті він відрізав рослину підходящого розміру — і раптом збагнув, що повзун уже віддалився від нього на тридцять футів. Тож йому довелося бігти, розбризкуючи воду й подумки лаючись, наздоганяти машину й кидати спарку на конвеєр.

Верга всміхнувся:

— От і добре. Це підношення богам.

— Скільки нам доведеться цим займатися?