Розділ «6»

— Майкл.

Це ім’я здалося дідку дивним, але він стенув плечима і продовжив:

— То кажете, що ви хранитель і прийшли перевірити поля? Але всі ми чули історії про критиканів, що тікають із міста, а за ними женуться бойовики. Ви — як кит на суходолі, що ляскає пливцями, а тим часом довкола збираються хижі нічні птахи. Але ми можемо врятувати вас, якщо ви допоможете нам вибратися з халепи.

— А яку допомогу ви маєте на увазі?

— «Мусить бути три», — продекламував Верга, немов цитуючи розділ зі Святого Письма. — Якщо нам бракуватиме одного до трьох, то тут з’являться церковні бойовики. Приєднуйтеся до нас. Будьте вірним слугою. Допомагайте нам збирати спарку.

Решта присутніх схвально забурмотіли. Майкл збагнув, що коли приєднається до цих людей, то їхня кількість знову стане кратною трьом. Він і гадки не мав, хто такі церковні бойовики, але визнав за краще не висовуватися, допоки він не дізнається більше про це царство.

— «Мусить бути три», — повторив Майкл, і всі полегшено всміхнулися. Верга став навколішки над самогубцею й почав знімати його чоботи. Двоє жінок встали від багаття і зняли з мерця капелюх, одяг, ремінь та ніж. Ці манатки поклали до Майклових ніг, а наймолодша жінка сором’язливо всміхнулася.

Від чобіт та одежі мерця тхнуло пліснявою, але вона була до міри. Поки Майкл вдягався, мертвого крадія зрізали з мотузка, а Верга своїм ножем розкрив срібну застібку і зняв із самогубця хомут. Потім він начепив хомут на шию Майклу і клацнув застібкою, а решта людей тим часом відтягнули тіло і скинули його в неглибоку канаву. Хомут був гладенький, але досить важкий; на дотик він нагадував товсту пластмасову смужку. «Цікаво, це електронний сигналізатор місцезнаходження чи просто ознака підлеглості?» — подумав Майкл.

Усі хутко заходилися закидати мерця гілками та травою. Коли справу було зроблено, Майкл пішов слідком за робітниками крізь чагарники до заливних полів. Три машини, які вони звали повзунами, були вже за півмилі й поволі наближалися до дамби. Найбільша з цих машин скидалася на витвір схибленого механіка: такий собі гібрид трактора з древнім локомотивом. Вона мала пару великих задніх коліс, одне переднє колесо меншого розміру, довгий циліндричний корпус, а нагорі — чорну надбудову, схожу на стернову рубку колісного річкового пароплава. З червоної труби машини пихкав густий чорний дим і слався над водою. Обабіч повзуна рухалися дві менші машини, схожі на сміттєві вантажівки. Вони нагадували покірливих помічників вогнедишного дракона.

Майкл торкнувся руків’я ножа, що дістався йому від самогубця. Він сподівався потрапити до технічно високорозвиненого світу, такого собі кіношного варіанта майбутнього. Але де роботи, що вміють говорити, де велетенські хмарочоси, що виблискують, мов кришталеві шпилі? Де космічні апарати, що спускаються з небес і безшумно ковзають до велетенської вантажної платформи?

Раптом Майкл збагнув, що повзун знищить позначку, яку він залишив у воді. Якщо він загубить точку переходу, то назавжди застрягне в цьому примітивному світі. Намагаючись не виказати своєї знервованості, він підійшов до Верги.

— Де ми сьогодні жнивуємо?

— Там, куди показують носаки твоїх чобіт. — І дідок кивнув рукою на поле, що простиралося перед ними.

Майкл тицьнув пальцем у напрямку переходу.

— А там ми жнивуватимемо?

— Три сонця пішли. Три сонця прийшли, — загадково мовив Верга, наче ця фраза якимось чином давала відповідь на запитання.

— Ми, хранителі, висловлюємося інакше, — сказав йому Майкл. — Наприклад, «ми жнивуватимемо тут до темна, а потім...»

— Три сонця пішли, — повторив Верга.

Поки вони отак розмовляли, решта робітників пристебнули верхні краї своїх чобіт до ременів. Тепер їхні ноги були захищені від усього, що плавало у воді. Повзуни, наблизившись до них на відстань п’ятдесят футів, почали повільно розвертатися. Кожною з машин керував один робітник, а хлопчики-помічники підкидали в топки шматки палива й регулювали клапани.

Верга поплескав Майкла по плечу, наче він щойно став членом футбольної команди.