Розділ «6»

— Свою роботу ви вже виконали. А тепер ідіть геть.

З-під його шкіри на мить показалася тінь руки — і знову сховалася. Майкл забув про спостерігачів у галереї та зосередився на власному тілі. І відчув у собі енергію — Світло, що міститься в кожній живій істоті. Поволі ця енергія зростала, і Майклу здалося, що він світиться.

Він поворухнув своєю правою рукою, і щось вибилося з-під його шкіри. З’явилася рука, що складалася з маленьких цяток світла, схожих на крихітне сузір’я. Буквально за кілька секунд вийшла решта Світла — то він вивільнився зі своєї клітки, позбувшись незграбної тяжкості плоті та кісток. Майкл злетів угору і зник — його Світло всотала в себе темна прірва безконечності.

Від інших царств Майкла відділяли чотири бар’єри — повітря, землі, води та вогню. Він швидко пройшов крізь них, переміщаючись від одного чорного проміжку до іншого; ці проміжки уможливлювали його поступальний рух. Вогняний бар’єр був останнім, і Майкл на мить затримався в ньому, кинув погляд на палаючий олтар у храмі й увійшов до проходу у вікні з мозаїчним склом. Щось надзвичайно потужне спрямовувало його Світло в конкретному напрямку; йому здавалося, що атоми його мозку спочатку розщепили, а потім знову з’єднали, утиснувши їх назад.

За мить він прокинувся і виявив, що пливе у воді. Майкла охопила паніка; він розпростер руки й засмикав ногами. Нарешті його пальці торкнулися якоїсь поверхні й він зупинився, кліпаючи очима й тремтячи, наче людина з потонулого корабля, яку щойно витягнули з моря.

Безпосередньої загрози своєму життю він не бачив: поблизу не було ані людей, ані тварин. Він не втратив здатність думати, чути й бачити. Повітря було тепле, а хмари над ним — сірі та купчасті. Майкл стояв у чомусь на кшталт рисового поля, розділеного сіткою вузьких дамб; через кожні кілька ярдів із води стирчала тоненька паличка.

Майкл озирнувся довкола, придивився й дійшов висновку, що те, що тут зростало, було не рисом. На поверхні води лежало широке листя й товсті стебла, а між листками плавали квіти, схожі на чашки, виплавлені з оранжевого свічного воску. Кожна квітка видавала вологий аромат гнилизни.

Перш ніж досліджувати район, у якому він опинився, Майкл мав позначити прохід, яким повертатиметься до свого світу. Не зводячи очей із точки, де він початково опинився, Майкл знайшов три патики і встромив їх у багно, зробивши примітивну триногу. Коли він побрів у воді, шукаючи ще один патичок, його нога злегка торкнулася округлого зануреного предмета завбільшки з гарбуз. Майкл простягнув у воду руку, щоб з’ясувати, що то таке, як відчув чийсь дотик. То була тварина — вона швидко ворухнулася, миттєво усвідомивши присутність чужинця у своєму світі. Істота прослизнула у нього між ногами, і в його шкіру раптом уп’ялися гострі, як голки, зуби. Майкл несамовито смикнувся і на поверхні води на мить побачив блискучу чорну істоту з тілом змії та головою вугра. Волаючи та ляскаючи руками по воді, Майкл кинувся геть через «рисове» поле. Його вкушену ногу пеком пекло, а мозок пропікала думка, що тварина отруїла його. Коли до дамби залишалося кілька ярдів, він вскочив у багнюку й насилу виліз на вузеньку смужку суходолу.

Закотивши халяву, він оглянув рану: зубчастий V-подібний укус, позначений маленькими краплинами крові. Коли біль та пекуче відчуття вщухли, Майкл підвівся й окинув поглядом світ, у якому опинився. Тринога, якою він позначив місце свого переходу, виднілася у воді на відстані приблизно двохсот ярдів, а темно-зелена вода заливного поля простягалася аж до обрію. Прямо над ним, час від часу ховаючись за сірими хмарами, висіли три сонця, утворюючи трикутник. Під час переходу він рухався до світла — до так званих вищих сфер. Але посеред ґрунтових дамб золотого міста ніде не було видно.

— Агов! — закричав Майкл. — Агов! — Його голос звучав слабко та жалісно.

Майкл різко крутнувся на п’ятах і побачив те, чого не помітив раніше: вогнище, що палало десь попереду в хащах чагарників та дерев. Опинившись тепер на твердому ґрунті, він рушив дамбою вздовж прямокутника води. Слабкий вітерець здіймав хвильки, і вони плескалися об червонувато-коричневий ґрунт. Єдиними звуками, які він чув, було його власне дихання та чвакання мокрих шкарпеток у черевиках. Згодом він повернув ліворуч на іншу дамбу і пройшов повз чахлі кущі, які нагадали йому шавлію та карликові дерева, що встромили в небо свої покручені гілочки.

Зачувши голоси, Майкл поповз крізь сплутані зарості. У гущавині рослин із листям, схожим на смужки старої шкіри, він рухався ще обережніше.

Біля вогнища сиділи одинадцять чоловіків та жінок. То була жалюгідна група людей у лахмітті — наче потерпільці після урагану чи катастрофічної повені. І на чоловіках, і на жінках були солом’яні капелюхи та довгі чоботи з халявами, закоченими біля колін. Жінки були вбрані в блузки й чорні спідниці поверх червоних чи зелених штанів, а чоловічий одяг вирізнявся яскравими геометричними фігурами — здебільшого квадратами й трикутниками. Кожен із них мав дещо на своїй шиї: червоний хомут приблизно три дюйми завширшки зі срібною застібкою. Їхнім єдиним майном були довгі криві ножі, що звисали з ременів.

Люди про щось сварилися. Коли вони майже перейшли на крик, насилу підвівся якийсь дідок на кривих худорлявих ногах із невеличким черевцем, що звисало над пряжкою його ременя, і жорстким, як дріт, волоссям.

— Він крадій! — заявив дідок. — Мерзенний крадій, якому начхати на хлопців, що працюють поруч із ним. Але біда в тому, що краде він, а розплачуємося ми.

Молода жінка, що підкидала у вогнище сухі гілки, завмерла.

— Сюди прямують мокрі повзуни, — видихнула вона. — А нас тепер не дванадцятеро, а одинадцятеро.

Майкл майже не розумів, про що вони говорять, але, схоже, ритм їхньої мови та специфічні закінчення слів свідчили про древню добу. Без зайвого шуму він переповз на кілька футів праворуч і помітив мерця, що звисав із петлі, прив’язаної до дерева.

Майкл вирішив було заповзти назад, до чагарників, але потім відкинув цю думку. «Йдіть до нас» — саме таке повідомлення з’явилося на екрані монітора. Так, у цих людей були ножі, але їхні піхви були заплямовані грязюкою.

«То робочі інструменти, а не знаряддя вбивства», — вирішив Майкл і підвівся. Він продерся крізь чагарник і вийшов на галявину. Усі одинадцятеро перелякано витріщилися на нього, а дідок закліпав очима, наче печерна істота, витягнута на світло.