Розділ «6»

— Як зветься ця місцевість? — спитав Майкл.

— 3-з-заливні поля, — вичавив, затинаючись, дідок. — Це стара назва. Скоріш за все невдовзі вигадають якусь нову.

— А що ви тут робите?

— Ми — вірні слуги, сер. Усі ми. Ви ж бачите, — і з цими словами дідок торкнувся свого хомута. — Ми збираємо тут врожай спарки.

Майкл кивнув на повішеного.

— А це хто?

— Він крадій. — Ця заява викликала невдоволене бурчання решти. — Так... він крадій... гірше за критикана...

— А що він украв?

Здавалося, це запитання ошелешило дідка.

— Він повісився і таким чином украв своє життя. Але ж наше життя належить богам і тільки боги можуть забрати його в нас.

Майкл поглянув на самогубцю й помітив, що гілка була надто низькою для швидкої смерті в результаті зламу шийного хребця. Очі чоловіка були розкриті, а носки його чобіт торкалися землі, через що він скидався на незграбного балетного танцюриста.

Підвівся якийсь широколиций чоловік і сердито гримнув:

— Годі базікати! Ми тут всі в одній сковорідці, а ти ставиш її на вогонь!

— Цей чоловік — не слуга, — відказав дідок, кивнувши на Майкла. — Він і не бойовик, інакше давно б нас спопелив. Не знаю, хто він і що йому потрібно, тому не бачу лиха в тому, що з ним розмовляю.

— Він хранитель, — сказала молода жінка. — Як ті, котрих показують по візіонеру.

— Саме так, — швидко погодився Майкл. — Я хранитель. І прийшов сюди, щоб перевірити заливні поля.

— Ну що — перевірили? — почувся голос. — А тепер біжіть до начальства і все йому розкажіть.

— Стоп-стоп-стоп! Зараз я все вирахую, — сказав дідок. — Тільки не переривайте.

І всі стали дивитися, як він забігав туди-сюди по вузькій галявині. Там, де дідок зупинявся й міняв напрямок руху, він копав ногою дернину в утоптаній землі. Виконання цього ритуалу тривало приблизно хвилину, а потім старий швидко, немов за командою «кругом», обернувся, підійшов до Майкла й широко всміхнувся, оголивши нечисленні зуби — криві та пожовклі.

— Дозвольте відрекомендуватися, сер. Мене звуть Верга сір-Тошан. А який у вас ярлик?