Розділ «5»

— ...то ми разом залишимо цей острів.

— Я так і знав, що ви це скажете, — вишкірився чоловічок. — Окрім вас, ніхто на цьому острові не виконує своїх обіцянок.

Майя підсунула стіл під стіну й пішла слідком за Пікерінґом. Спустившись гвинтовими сходами, вони вийшли на вулицю, захаращену уламками бетону та цегли і чорними скелетами спалених автомобілів. Пікерінґ безперервно крутив головою навсібіч. Він скидався на звірятко, яке щойно вилізло зі своєї нори.

— І що тепер?

— А тепер тримайтеся поруч і йдіть за мною.

На одному краю острова були хащі висохлих мертвих дерев та колючих кущів, оточених зруйнованими будинками. Майя вже встигла дати назви різним місцевостям: будинок страхової служби, шкільне подвір’я, театральний район. Вона спробувала уявити собі, який вигляд мало місто до війни. Чи було колись листя на цих деревах? Чи й справді центральним бульваром рухався оцей тролейбус і чи кондуктор хоч коли-небудь калатав у маленький мідний дзвінок?

Та Пікерінґ бачив Пекло зовсім інакше. Він проігнорував кілька вцілілих дороговказів, зате, здавалося, знав розташування кожного газового факела, що ревів полум’ям та димом із розламаної труби. Місто Пікерінґа складалося з різних відтінків темряви та світла. Більшу частину подорожі він намагався триматися в затінку, уникаючи факелів та чорних тунелів, де хтось міг ховатися.

— Сюди... А тепер — сюди... — тихо сичав він, і Майї доводилося бігти, щоб за ним поспівати.

Вони ввійшли до розграбованого універмагу з розбитими вітринами та купою манекенів. Манекени всміхалися, наче раділи руйнації. Перетнувши будівлю до протилежного виходу, Пікерінґ обережно визирнув з універмагу й подивився на бібліотеку, розташовану по той бік вулиці. Збудована в неокласичному стилі, як і решта громадських будівель острова, вона скидалася на грецький храм, уцілілий після бомбардування. Декілька мармурових колон були розтрощені, решта прихилилися одна до одної, наче сухі дерева в густому лісі. Колись біля підніжжя парадних сходів стояла статуя, але тепер від неї лишилися тільки сандалії та край кам’яної мантії.

— Нам треба перетнути вулицю, — пояснив Пікерінґ. — Вони можуть нас помітити.

— Ходімо. Я розберуся з проблемами.

Пікерінґ тричі глибоко вдихнув, наче людина, що збирається пірнути у воду, і рвонув через вулицю. Майя пішла слідком, навмисне ступаючи повільно, щоб показати, що вона не боїться.

Вона знайшла Пікерінґа за однією з колон і рушила за ним до парадного вестибюля бібліотеки. Підлога була всіяна уламками штукатурки та бетону; мідну люстру було вирвано зі стелі. Усюди валялися книжки: на долівці, на сходах. Майя підібрала одну з них і погортала сторінки — то була мова, яка їй досі не траплялася, а на малюнках були витончено зображені рослини, схожі на папороті та пальми.

— Нам на третій поверх, — сказав Пікерінґ. І Майя рушила сходами слідком за ним. Вона намагалася обходити порвані та заляпані книжки, але інколи наступала на вирвані сторінки або відкидала їх носаком черевика. На сходах було темно, здавалося, гнітючий морок важко тиснув їй на плечі. А коли вони вийшли на перший сходовий майданчик, усе її тіло стало важким та неповоротким.

На третьому поверсі книги були складені під стіною так, наче хтось спробував їх розсортувати. Пікерінґ провів Майю по коридору, різко звернув у якісь двері й зупинився.

— Ось ми й прийшли, — заявив він. — Це читальний зал...

Вони опинилися на вході до великого громадського приміщення, котре займало більшу частину горішнього поверху споруди. Читальний зал мав стелю сорок футів заввишки, а його підлога була викладена в шаховому порядку зеленими й білими мармуровими плитками. Приміщення було заставлене довгими дерев’яними столами та стільцями. Книжкові полиці мали два рівні: нижній ряд біля підлоги й верхній ряд, що починався з половини висоти стіни. Декотрі газові труби в бібліотеці вціліли, і кілька настільних ламп горіли й досі. Вони сичали вогнем і чаділи олійний сморід.

Пікерінґ напружив плечі й міцно стиснув губи. «Цікаво: він нервує через те, що я не відчуваю страху?» — подумала Майя. Вона пройшла слідком за своїм гідом уздовж столів до середини кімнати, де підлога несподівано обривалася. Вочевидь, тут колись стався вибух, а потім — пожежа, і значна частина бібліотеки обрушилася.

Усе, що лишилося, — це триповерховий фрагмент споруди, стовп із цегли, каменю та бетону, оточений двадцятьма футами порожнечі. На вершечку цього стовпа зберігся фрагмент читального залу — один-єдиний стіл на шматочку строкатої підлоги та заґратовані двері, що скидалися на вхід до тюремної камери.

— Он там. Бачите? — показав на двері Пікерінґ. — Ото і є вхід до кімнати з мапами.