Розділ «5»

— І як же ви мене знайшли?

— Я знаю всі схованки на цьому острові. Якось я зайшов сюди й побачив на сходах сліди.

— Ви кому-небудь розповіли?

— Я мав спокусу це зробити. Кожен мав би, — посміхнувся Пікерінґ, оголивши свої жовті зуби. — Новий комісар, начальник патрулів, запропонував сто харчових наборів тому, хто вас уб’є.

— Якщо він і справді хоче бачити мене мертвою, то йому доведеться подвоїти винагороду.

— Майже всі вовки страшенно вас бояться. Дехто з них каже, що ви — привид чи то демон і що вас неможливо вбити, бо ви вже мертві.

Майя сіла в крісло й відкинулася на спинку.

— Може, це й правда.

— Ви живі. Я в цьому певен. Ґабріел не був привидом, а ви прибули сюди для того, щоб його врятувати. Але зараз ви тут у пастці — як і всі решта.

— І для цього ви стежили за мною? Щоб сказати, що я в пастці?

— Я прийшов, щоб врятувати вас. І себе також, ясна річ. Але спершу нам слід піти до бібліотеки. Я обшукав усю будівлю і нарешті знайшов кімнату з мапами. Двері до неї й досі замкнені. Не думаю, що цю кімнату пограбували.

— Тутешнім людям байдуже до мап. Їм потрібні харчі та зброя.

— Так, звісно. Власне, це все, що їм потрібно. Але мені здається, що мапа острова є в бібліотеці. Ходять чутки про тунель під рікою. Мапа може вказати нам, де саме вхід до цього тунелю.

Майя нервово постукала пальцями по руків’ю меча. Її прохід до Четвертого царства був десь посеред ріки. Уже двічі вона випливала й намагалася знайти його, але течія була такою потужною, що їй ледь вистачало сил повернутися до берега. Вона не знала, що перебуває в країні тіней потойбіч ріки, але знала, що на острові їй залишатися не можна. Час ішов, і її тіло слабнуло. Зрештою, вовки це прознають і вистежать її.

— А чому ж ви не знайшли цю мапу й не втекли?

— Мені потрібна ваша допомога, — відповів Пікерінґ, поглянувши на свої драні штани та черевики різного розміру. — До тієї кімнати потрапити непросто.

Одна частина його історії була правдою: у місті таки була бібліотека. Майя кілька разів проходила повз її руїни, але ніколи не заходила всередину. Блукаючи островом, вона постійно знаходила серед уламків часточки реалій місцевої дійсності; тож якщо вціліли картки шкільних звітів, то чому б не вціліти мапі, яка вкаже, як вибратися з острова?

Це раптове почуття надії було таким сильним, таким несподіваним, що Майя на мить втратила здатність говорити й рухатися. То було те саме, що знайти в холодному каміні червону тліючу жаринку, крихітку тепла і світла, що розгориться й зігріє кімнату.

— Гаразд, містере Пікерінґ. Ходімо до бібліотеки.

— Для мене велика честь провести вас туди. І якщо ми знайдемо потрібну нам мапу, то...