Розділ «1»

Місіс Брюстер подарувала йому одну зі своїх менш формальних усмішок і, вислизнувши із заднього сидіння, поквапилася до готелю.

Коли авто рушило, Майкл через свій портативний комп’ютер увійшов до системи безпеки в садибі «Невичерпне джерело» — сільському маєтку в Південній Англії, що належав Вічнозеленому фонду. Пересуваючи стрілку курсора, він по черзі перевірив спостережні камери над парадними дверима та над службовим входом і, нарешті, ось воно: чорно-біле зображення батькового тіла на медичному столі. Метью Корріґан скидався на мерця, але давачі, прикріплені до його тіла, реєстрували спорадичне серцебиття.

Мандрівник відвернувся від маленького екрана до вікна авто.

«Він — тут, але й досі там, — подумав Майкл. — Просто порожня оболонка».

Чартерний літак здійснив посадку в штаті Мен для заправки та митної перевірки, а потім прослідував до аеропорту округу Вестчестер у північному передмісті Нью-Йорка. На летовищі на нього чекав лімузин, а поруч із лімузином — немов почесний вартовий — стояв представник служби безпеки. Пролунало: «Так, пане Корріґан, сподіваюся, ви мали приємний політ, пане Корріґан», і авто помчало Майкла дворядною приміською трасою. Вони пронеслися повз кам’яні стіни, що колись оточували яблучні садки та пасовиська з молочними коровами. Сьогодні ці землі стали надто дорогими, щоб на них займатися фермерством, тому вся округа була поцяткована штаб-квартирами корпорацій та модернізованими колишніми фермерськими будинками, придбаними й переобладнаними на свій манер банкірами-інвесторами.

Дослідницький центр Вічнозеленого фонду стояв у кінці довгого гравійного проїзду. Квіткові клумби та сосни приємно відволікали погляд від високої стіни, що відділяла центр від решти світу. Над огорожею бовваніли чотири споруди зі скла і сталі, у яких розміщувалися бібліотека фонду, адміністративний центр та дослідницькі комп’ютери. У центрі цього чотирикутника височіла будівля відділу неврологічної кібернетики, де колись Майкла під’єднували до давачів квантового комп’ютера.

Він увімкнув ноутбук і переглянув свій денний розклад. Це була одна з нечисленних процедур, яка давала йому насолоду. Щоранку йому присилали розклад, де зазначалося, що він має робити через кожні п’ятнадцять хвилин. Майклів жорсткий розклад підтверджував його статус впливового члена потужної організації. Подумки повертаючись до свого життя в Лос-Анджелесі, він пригадував, що бували години або навіть дні, коли не відбувалося абсолютно нічого. І в той пустопорожній час важко було не почуватися слабким та жалюгідним.

Але зараз, коли Майкл став Мандрівником, цей розклад допомагав йому зосереджуватися на реальності, що чекала попереду. Якщо він замислювався над нею — по-справжньому замислювався — то на тлі інших світів світ людей починав здаватися фальшивим або ж нереальним. Але то була пряма дорога до безумства. А його розклад демонстрував, що всі його дії впорядковані й продумані. У тому списку були навіть такі прості види діяльності, як обід або сон. Його нерегулярні зустрічі з повіями записувалися до розділу «розваги».

— А що тепер? — спитав шофера Майкл. — У розкладі нічого не сказано про те, де я маю зустрітися з доктором Доусоном.

На обличчі водія з’явився сконфужений вираз.

— Вибачте, пане Корріґан, але вказівок мені ніхто не давав.

Майкл вийшов з авто й рушив доріжкою, вимощеною плиткою, до адміністративного центру. Він і досі мав мікросхему «Захисної мережі», умонтовану під шкіру правиці. Коли він наблизився до будівлі, захисна система зафіксувала його наближення, перевірила його особу й підтвердила, що він пройшов крізь парадний вхід. Скляні двері ковзнули, і Майкл увійшов до вестибюля.

Потреби в охоронцеві або реєстраторові не було: вестибюльні сканери простежили увесь його шлях через приміщення. Та коли він підійшов до ліфтів, не трапилося нічого. Відчувши себе непроханим гостем, Майкл змахнув правою рукою перед дверима ліфта. Несподівано він відчув себе самотнім у цьому тихому безлюдному вестибюлі й подумав — що ж робити далі?

Раптом різко клацнув замок; Майкл обернувся й побачив, як із бічних дверей з’явився Натан Бун. Начальник служби безпеки Вічнозеленого фонду був у чорному діловому костюмі без краватки. Застебнутий верхній ґудзик його білої сорочки надавав йому суворого вигляду.

— Доброго ранку, пане Корріґан. Вітаю вас із поверненням до дослідницького центру.

— А чому це я не можу увійти до ліфта?

— Кілька днів тому в нас виникла проблема з персоналом, і тому я обмежив доступ до офісів. Сьогодні я поновлю дію вашої мікросхеми, але зараз вам треба зустрітися з паном Доусоном.

З вестибюля вони удвох попрямували через огороджену територію.

— А що то була за проблема? — поцікавився Майкл.

Бун скинув брови.