Розділ «38»

Майя перервала її.

— Ґабріел — Мандрівник, і тому Табула намагається його вбити. Один Арлекін загинув, захищаючи вашого пророка. Мені здавалося, що дехто з ваших людей вірить у таке поняття, як «невідданий борг».

— Борг було віддано, і віддала його моя донька. Усі в церкві знають про її пожертву. — Жозетта торкнулася схожого на сердечко медальйона на шиї, і її обличчя спотворила гримаса болю й гніву. — Я ж допомагаю вам, бо пан Корріґан виявив достатньо доброти й такту: зателефонував мені й повідомив, що моя дитина загинула.

На північному краю долини Сан-Фернандо вони звернули з автостради і в’їхали в зону пагорбів, порослих дубами. Дорога з двостороннім рухом зміїлася вгору каньйоном; невдовзі з’являлися знаки: РАНЧО «ВІСТА» — МАЙБУТНІЙ НАСЕЛЕНИЙ ПУНКТ.

— Я — кредитний експерт, — пояснила Жозетта. — Ранчо «Віста» мало стати новим об’єктом, але забудовник втратив джерело фінансування. Тепер власником маєтності є мій банк, і я тут всім керую, поки адвокати не вигавкаються один на одного.

Жозетта зупинила авто перед брамою. Там сидів молодий охоронець і слухав по радіо репортаж про бейсбольну гру. Він упізнав її обличчя, підняв шлагбаум, й авто виїхало на приватну дорогу.

— А охоронець знає, що ми тут зупинимося? — спиталася Майя.

— Він нічого не знатиме. Бо змінюється за двадцять хвилин. Коли я поїду назад, церковний дяк уже заступить на нічну зміну.

Планувалося, що ранчо «Віста» зведуть на висічених у підніжжях пагорбів терасах, але повністю звели лише одну садибу. То був будинок у стилі ранчо з гаражем на три авто та вітальними знаками на газоні. Далі по вулиці виднілися два будинки без газонів і дерев’яні остови недобудованих споруд. А ще далі господарювали дурман та кущі толокнянки.

— Це зразковий будинок, — пояснила Жозетта, коли вони наближалися до нього. — Так забудовник хотів продемонструвати майбутнім покупцям, що жити в гірській місцевості — це шикарно.

Вона вийшла з машини, відкрила багажник і витягнула звідти великий нейлоновий мішок та сумку з харчами. А потім повела гостей вимощеною цеглою стежиною й відімкнула парадні двері. Майя гадала, що зразковий будинок виявиться порожнім, але він був заставлений запиленими меблями. У буфеті стояли фужери та пляшки зі спиртним, а на кавовому столику — великий букет тюльпанів. Майя не відразу побачила, що пляшки порожні, а квіти зроблені з шовку та скручених дротинок.

— Електричного струму немає, — попередила Жозетта. — Але вода є.

Вони пройшли за нею в кухню. Там по центру стояв стіл для готування їжі з гранітною поверхнею та дороге на вигляд кухонне причандалля. У мідній мисці лежали воскові яблука та груші, а на тарілці посеред обіднього стола милував око пластиковий торт.

Жозетта кинула нейлоновий мішок на підлогу, а харчі поставила на кухонний стіл. Не звертаючи уваги на Майю, вона всі свої слова адресувала Ґабріелу.

— Я купила вам трохи бутербродів на вечерю й булочки з брусницею на сніданок. У мішку — два спальники та ліхтарик. Уночі тут буває доволі холодно.

— Дякую, — сказав Ґабріел. — Ми цінуємо вашу доброту.

— Коли моя донька телефонувала мені з Нью-Йорка, то завжди дуже поштиво говорила про вас, пане Корріґан.

— Віккі була чудовою людиною. Вона мала чисте серце.

На Жозеттиному обличчі з’явився такий вираз, наче хтось вдарив її ножем, і жінка заплакала.

— Я знала, що вона буде особливим дитям, і тому назвала її Вікторія Безгрішна Фрезер. З допомогою преподобного Морґанфілда я написала про неї невеличку брошурку. Люди хочуть читати про неї. Вікторія тепер не просто моя донька. Вона — одна з янголів.