Розділ «37»

— Приємно чути.

— Те, що сталося з нами та іншими батьками, було як авіакатастрофа чи автокатастрофа. Я й досі підтримую зв’язок із декотрими людьми з групи підтримки. Більшість із нас успішно пережили те, що сталося, але нам завдали глибокої травми. Ми щоранку прокидаємося, йдемо на роботу, повертаємося додому й готуємо вечерю, а наша рана ніколи не загоїться. Вона болітиме.

— Я не був поранений, — відказав Бун. — Той нещасливий випадок мене просто змінив. І змусив побачити світ таким, яким він є насправді.

— Маєш упокоритися минулому і йти далі.

— А я й пішов далі, — відповів Бун. — І хочу зробити так, щоб таке більше ніколи не трапилося.

Руф торкнулася руки Буна, але відсмикнула її, коли він аж здригнувся від дотику.

— Не знаю, чим ти там займаєшся у Вічнозеленому фонді, але це не дасть тобі того, що ти хочеш.

— І що ж я хочу?

— Ти сам знаєш...

— Ні, не знаю! — Бун збагнув, що перейшов на крик. Молодий хлопець на порозі кав’ярні здивовано зиркнув на нього.

— Ти хочеш повернути Дженіфер. Вона була нашим янголом. Нашою любою дівчинкою.

Бун скочив із місця, набрав повні легені повітря — й опанував себе.

— Приємно було тебе бачити. До речі, у моїй страховці ти й досі вказана як особа, що отримає гроші в разі моєї смерті. Усе записано на тебе.

Руф попорпалася в сумочці, видобула звідти носовичок і висякалася.

— Не хочу я твоїх грошей.

— Тоді можеш їх кому-небудь подарувати, — відказав Бун і рішучим кроком рушив до свого авто.

Коли йому було двадцять із гаком, Бун проходив шеститижневу армійську підготовку з розвідувальної діяльності на одному острові поблизу узбережжя Південної Кароліни. Наприкінці курсу треба було спіймати в пастку дикого кабана, заколоти верескливу тварину спецпризівським ножем і на місці розрубати тушу на шматки. То був звичайний тест, випробування на здатність впоратися з будь-якою проблемою. І тридцять років по тому нічого не змінилося. Життя змушувало його ступити один завершальний крок, щоб довести свою силу та невразливість.

Бун набрав потрібну адресу на своєму джі-пі-ес, але то було зайве. Бо, звернувши з дороги «Ла Кумбре», він одразу ж пригадав, куди треба їхати. Й о п’ятій годині вечора Бун був на місці. Заняття в школі скінчилися кілька годин тому, і на автостоянці лишалася жменька автомобілів.

Початкова школа «Веллі», заснована сорок років тому, і досі мала вигляд задешево спорудженої малозначущої будівлі. Кожен із шести класів мав свою власну цегляну будівлю з асфальтовим дахом. Ці будівлі сполучалися мощеними доріжками. Куди не глянь, скрізь виднілися вазони з плющем та райськими квітами з гострими пелюстами.

Бун пройшов повз клас, де до вікон приліпили малюнки з райдугами. Декотрі були нашвидкуруч нашкрябані на картоні, решта — чітко виписані всіма належними кольорами.