Розділ «37»

— Нічого особливого. Просто невеличка помилка. Нема про що турбуватися. — Дойл відкинувся на спинку крісла. — То як там наші справи, містере Бун? Ми достатньо сильно налякали людей? Чи, може, їх треба ще трохи полякати?

— Я хочу, щоб наступні кілька днів ви не робили нічого.

— А може, мені податися до пустелі?

— Ви не поїдете до пустелі, бо це єдине, що здатне завдати нам шкоди. Ми придумали для вас історію. Красиву казку про монстра. Але ця історія потребує належного завершення. Містер Рамірес відвезе вас до готелю в Калверт-сіті. Залишайтеся там і чекайте на нові вказівки.

— А в цьому готелі є спортзал із тренажерами?

— Здається, є.

— Чудово. Бо я останнім часом намагаюся знову ввійти у форму. — Дойл підвівся, поглянув на відкриту валізу Буна, а потім неквапливо рушив до дверей. Раптом він обернувся, і на його обличчі з’явився інший вираз — та сама комбінація хитрості та ненависті, яку Бун уже бачив у Таїланді. — Ми все правильно робимо?

— А що?

— А те, що я виконую накази й поводжуся, як зразковий солдат. Просто мені хотілося б ще раз переконатися, що ми рухаємося в правильному напрямку.

Замість продемонструвати роздратування, Бун узяв свої окуляри в металічній оправі й неквапливо витер їх клаптиком м’якої тканини.

— Пам’ятаєте, коли ми зловили вас, наче втеклу свиню? Пам’ятаєте, як ви валялися в багнюці та верещали від болю?

Дойл стиснув кулаки — то демон у його мозку почав дряпатися й хвицатися.

— Так. Пам’ятаю.

— От і добре, містере Дойл. Це я просто так, щоб ви не забували.

Бун розслабився тільки тоді, коли почув, як Дойл та Рамірес полишили готельний номер. Потім він пішов до вітальні, витягнув із міні-бару пляшку горілки і хлюпнув щедро у склянку з холодним чаєм. Зараз, у цю мить, він почувався дуже вразливим. І Дойл відчув цю слабкість. «Ви не поїдете до пустелі, бо це єдине, що здатне завдати нам шкоди. Та ні, це не так. Точніше, зовсім не так, — подумав Бун. — Єдиний, кому загрожує небезпека й кому можна завдати шкоди — це я». Небезпека загрожувала йому навіть у цьому готельному номері. Якщо зараз заявиться поліція і знайде коричневий конверт із чорно-білими фото викрадених дітей... Буну було боляче дивитися на їхні перелякані обличчя, але йому забракло духу знищити ці зображення.

Рука знову потягнулася до пляшки, але він здолав спокусу. Уперше за багато-багато років йому захотілося поговорити з кимось про те, що його непокоїло. Але це неможливо. Друзів він не мав, бо він не мав права бути щирим чи виявляти довіру іншій особі. Звісно, були люди, які вже достатньо добре його вивчили.

Бун повернувся до спальні, увімкнув комп’ютер і почав відповідати на повідомлення, що надійшли електронною поштою. Але спогади силоміць проштовхувалися із закутків його пам’яті; у Буна аж пальці прилипли до клавіатури. Може, йому слід побачитися з нею, щоб таким чином здолати ту слабкість?..

«Якщо ти маєш ворога, то треба знищити цю людину, навіть якщо вона є просто одною з граней твоєї натури».

Членами групи, що працювала в Лос-Анджелесі, були також Ентоні Канеро та Майрон Райлз. Бун викликав їх, сказав, що збирається оглянути місце для нової зустрічі, та поїхав із готелю в орендованому авто, звернувши на прибережну трасу. Маршрут номер один — прикордонна смуга з крамницями, де продавали дошки для серфінгу, та прибережними віллами — утворювала роздільна лінія між континентальними Сполученими Штатами та синьо-зеленим обширом Тихого океану.

До Санта-Барбари було дві години їзди від Лос-Анджелеса. Колись сонне містечко пенсіонерів із жорсткими правилами забудівлі, які вимагали, щоб кожна споруда в центрі міста мала дах із червоної черепиці, тепер перетворилося на химерну суміш багатства й пляжного стилю — місце, де жінки ходили на шопінґ у дорогі бутіки вдягненими у рвані джинси та потерті футболки.