Розділ «36»

— Їжа — вона й в Африці їжа, Ґабріеле. Давай ту, яка є.

Коли Ґабріел нишпорив у буфеті, а потім наливав гарячу воду в чайник, Майї пригадався її батько. Щоразу, коли Шип повертався з далекої подорожі, він купував на ринку їжу, заходив у кухню й готував якусь смакоту для її матері. Інколи він забував зняти свого кидального ножа, пристебнутого до руки, але, нарізаючи перець та готуючи вермішель, він говорив тихо й лагідно.

— Налітай, — мовив Ґабріел і поставив посеред стола чайник та дві тарілки з харчами. А потім сів на стілець напроти й налив їй чашку чаю.

— Ти й справді хочеш знайти Натана Буна? — спитала вона. — Він же вбив Віккі та мого батька. А тепер ти хочеш із ним говорити, наче зі спільником.

— Це шанс. І все.

— Якщо ми його знайдемо, ти можеш із ним поговорити. Але коли розмова скінчиться — він помре. Ти ідеаліст, Ґабріеле. Ти не знаєш, хто такий Бун.

— Я знаю, чим він займався в минулому. Але кожен із нас має здатність і силу змінити своє життя.

— Це те, чого ти навчився в Шостому царстві?

Ґабріел долив собі вершків до чаю і якийсь час мовчки розглядав бульбашку на поверхні в чашці.

— Я добрався до золотого міста, але всі боги щезли. Там була лише одна людина — мій батько.

— Ну, і що ж сталося? Що він тобі сказав?

— Я попросив його повернутися, але він мав сумнів, чи зможе це зробити. Надто довго тривала його відсутність, тому він уже не відчуває зв’язку з нашою конкретною реальністю. Я не такий, як мій батько. Завдяки тобі, Майє, я й досі прив’язаний до нашого світу.

— А це погано чи добре? — спитала Майя, зобразивши усмішку.

— Ясна річ, що добре. Кохання — то є Світло всередині нас усіх. Воно здатне жити навіть після того, як наші фізичні тіла щезнуть назавжди.

«Що він таке каже? — подумала Майя. — Він що, зібрався помирати?»

Ґабріел підвівся з-за стола і став біля неї.

— Ми можемо шкодувати про те, що зробили в минулому, але не можемо змінити того, що сталося. Ми можемо передбачати майбутнє, але не можемо його контролювати. Усе, що ми маємо, — це оця мить тут, в оцій кімнаті.

І більше не треба було нічого казати. Майя підвелася, і вони обнялися. Своїми обіймами Мандрівник розвіяв усі її сумніви та вагання; у ту мить він охопив її всю. «Нарешті, — подумала вона. — Нарешті».